не грузинська армія, а десант президентів у Тбілісі, хоча здавалося б, хто їх слухав, особливо нашого пасічника. А бач, допомогло.
І, нарешті, слід було негайно, негайно, негайно розпочинати внутрішні реформи, зокрема, розвивати законодавство та інституції влади.
Але це я, звісно, загнув. До Конституції Орлика лишалося ще кілька десятків років, а до Переяслава – ще з годину неспішного трюхикання у сідлі.
Там, у двадцять першому столітті, в дворику колегіуму нас привітно зустріли бронзовий Григорій Савич й сестра дружини сина водія маршрутки. Жіночка посміхалася, бо ми були геть затрушені снігом й, мабуть, вигляд мали геть кумедний, а Сковорода замріяно дивився кудись за обрій і явно хотів відірвати бронзові босі ноги з постаменту та й рушити світ за очі.
Не ходи, Савичу. Стій краще тут, роби селфіки з дівчатами-шанувальницями. Світ змінився. Кілометра не пройдеш, як у пункт прийому металобрухту здадуть. Он, з могили Лесі Українки бронзові гірлянди поцупили.
Зі Сковородою моя дівчина сфоткалася, а з сестрою не стала, бо та була не дуже фотогенічна. Ще її зацікавили старовинні меблі, вази, химерні глечики з глини, порцеляни та скла, а я застряг у класі з лавочками, столами та старовинними підручниками на них.
Присів. Озирнувся. На задній стіні хтось мальовничо розвішав старі кожухи та свити. Логічно, тоді в школах не було гардеробів. І світлодіодних ламп не було. Все освітлення – вдень з маленьких склепінчастих віконечок, а вранці чи ввечері – свічками. Тьмяними, миготливими свічечками, які добрі для створення романтичної обстановки, а для читання не сказати щоб дуже добрі.
А що тут вивчали? Фізику з математикою? Навряд чи.
Я зазирнув у найближчий підручник. Більшість літер глузливо дивились на мене хитромудрими завитками й пізнаватися не бажали. Вдалося розрізнити хіба що «яко Ісус рече».
Зрозуміло. Хто б сумнівався.
Моя дівчина захопилася полив’яним дивом на підвіконні й клацала його з різних боків. Див був чоловічого роду – не диво, а саме див, сакральна така істота походження мало не арійського, явний спадкоємець зороастрійських або ще давніших культів. Широка сонячна морда приязно посміхалася, оточена промінчиками-протуберанцями, а бараняче тіло переливалося м’язами. Ех, простежити б, як дійшли до нас диви – чи прямо з шумерських барельєфів, чи кружним шляхом, через слов’янські анімалістичні культи?..
Цікаво ж.
Звісно, за часів Григорія Савича не стояв тут цей див. І орел з черепахою не стояли. Й замість інших фігурок також стояли грубі свічники з недопалками. Чому грубі – ну хто ж у школі поставить тендітну чи гарну річ? Одразу або розіб’ють, або ноги прироблять.
Я дивився на дива, див на мене, але не бачили ми одне одного, бо подумки я сидів на цьому місці двісті років тому й слухав мудрі притчі мандрівного філософа.
Втім, кажуть, недовго Савич тут працював. Не прижився. Чи то нудно було на одному місці сидіти, чи зжерли колеги
