вийти. Але також тихесенько, без скандалу.
Скандал міг початися з ще одного відвідувача. Одягнений у довгий синій піджак з розшитими галуном бортами, він стояв біля шинкваса і раз по раз кивав налити. Мабуть, взяти одразу пляшку обійшлося б дешевше, але чи то гонор чи то бажання подіставати бармена взяли гору, й пияк тицяв пальцем у різні пляшки й кивав.
Страшенно захотілося підійти і розповісти йому анекдот. Забігає чоловік у бар і з ходу:
– Бармен! Горілки!
Бармен наливає, відвідувач одним махом ковтає, крутить головою й кричить:
– Бармен! Віскі!
Ковтає віскі, знову крутить носом, вимагає текіли. Потім абсенту. Потім кальвадосу. Потім ще і ще.
Нарешті бармен не витримує.
– У нас, каже, ще багато напоїв, ви шукаєте щось конкретне?
– Та ні, – каже чоловік. – Просто я сьогодні вперше в житті спробував мінет.
– О! – каже бармен. – Справді, це історична подія, її варто відзначити. Чи не хочете продовжити граппою чи зіванією?
– Та ні, – безнадійно махає рукою клієнт. – Здається, цей смак вже нічим не перебити…
Цікаво, чи знають тут, що таке граппа, зіванія та мінет?.. Дячок розповідав і розповідав. В основному йшлося, звісно, про нього самого, з акцентом на те, що їв і чим запивав; або навпаки, що пив і чим заїдав, та раз по раз вискакували цікаві подробиці й про Сковороду.
Виявляється, друзів Григорій Савич не мав. Звісно, це могло означати що завгодно – й що справді не мав, і що дячок бреше, і що мав, але дячок про них був не в курсі, бо вони були, наприклад, птахами іншого польоту, цікавились не випити-закусити, а трохи іншими матеріями.
Що завгодно могла означати кожна фраза дячка про нашого фігуранта, але всі, абсолютно всі слова варто було намотати на вус, ретельно проаналізувати, співставити з іншими джерелами та порівняти.
У мої часи це була задача непроста, але так-сяк вирішувалась, бо не можна прожити у вакуумі, хоч якісь контакти людину знайдуть, світ спіймає її. А що робити, коли фігурант помер двісті років тому, й всі його контакти померли, й документів катма?
Я раптом зрозумів, що дрібочки, крихти зібраної інформації про Григорія Савича вже являють чималу цінність, й багато істориків віддали б праву руку за те, щоб почитати стенограму опитування викладачів та дячка. Ну, може, не праву і не назавжди, а так, потримати. Але віддали б.
А от ми свою інформацію не віддамо. Бо нема кому, нема як, і небезпечно зайвий раз смикати струни нашого Всесвіту. Хтозна, що буде, якщо обірвуться. Хтозна, куди цвьохнуть обривки-хвости, кому око виб’ють. Добре, ворогам, а якщо комусь з нас дістанеться? Або навіть усім одразу.
Дячок хильнув, і я хильнув, а хильнувши, раптом відчув нестримну потребу вийти. Здивувався навіть – тілько-но не хотілося, а тут – як наче хтось клапан відкрив.
Було вже у мене таке, було.
Загнала
