я перебіг, а не перейшов.
Через дорогу і ще трохи пройти розташувався шинок, й Іван з Галею поїли в ньому дячка, який також пам’ятав Григорія Савича.
«Наливайки» за двісті років мало змінилися. Стійка-шинквас відгороджувала закуток з поличками. На поличках розташувалися, звісно, пляшки; й за різноманіттям ті полички не дуже поступалися поличкам у будь-якому барі кінця двадцятого – початку двадцять першого століття. Хіба, може, етикетки були тьмяніші, а багато пляшок взагалі не мали ніяких ідентифікаційних знаків. Біс його зна, як бармен розрізняв, де самогон, де вишнівка, а де горобинівка.
Та якось же порався.
Барменом працював солідний дядько в зеленому каптані. Чорнявий, трохи смаглявий, голений, але з вусами. Щось я читав, що на ці часи алкогольний бізнес повністю віддали євреям, але може й ні. Якщо так, то з боку царського уряду це був мудрий крок.
Що я там раніше казав про те, що чоловіки ніколи себе в поразці не звинуватять, а знайдуть винуватого деінде?
Хто винуватий у тому, що в хаті порожньо і нема чим дітей годувати? Правильно, горілка. Хто винуватий в том, що чоловік навіть сорочку пропив? Правильно, шинкар. Хто у нас шинкарі? Правильно, євреї. А Христа розіп’яв хто? Теж вони!
Звідси й виросли ноги і в уманської різанини, і київського погрому, і у справі Бейліса.
А коли всіх погромлено, побито, убито, спалено і зґвалтовано – тоді, ясна річ, приходить російський солдат-миротворець і все залагоджує.
Коли я зайшов у «наливайку», добряче піддатий дячок вже тягнувся рукою до Галиного коліна, а Галя терпляче перехоплювала його долоню й повертала на стіл.
– А ось і мій чоловік, – зраділа вона так підкреслено, що скривився б навіть режисер театрального гуртка. Але на дячка тої акторської майстерності вистачило. Він кахикнув і руку прибрав. Потім зрозумів, що отримав нового слухача й радісно почав переповідати усе, що розповів Галі й Івану раніше.
– Звісно, пам’ятаю Грицька, – розпатякував він, час від часу підносячи до носа чарку. Саме до носа, й не пив, а лише нюхав. Мабуть, розтягував задоволення. А може, був такий миршавий, що вистачало і запаху. Здається, пияк був досвідчений, і вловив той момент, коли випито стільки, скільки треба, ні краплею менше, а більше не треба, бо буде зле. От і підтримував баланс спирту в системі нюхаючи.
– Невисокий такий хлопчина, з виду миршавий, та жилавий, як поруч з кимось іде, то всі уже хекають, а він собі крокує і теревенить. Страх любив теревенити. Про все на світі розповідав, про порядок всесвіту й непорядок у справах, про любов міцну, вірну та щиру, про спокій душевний і про загибель Трої, пригадую… Ще про самотність казав. Наче самотні люди або зовсім дурні, або видатні мудреці. Брехав, звісно, але так складно, чому ж не послухати… Ну, може, ще по одній?
Мабуть, довга розповідь пришвидшила виведення спирту з чутливого організму й самого лише нюхання стало невистачати.
Хильнули, чого ж не хильнути. Іван звично втерся, Галя заїла шматочком шинки,
