– сказав я бармену, що завмер у передчутті скандалу чи вимагання компенсації. – Все гаразд. Але знаєте, мабуть, ми звідси таки підемо…
На морді дячка було написано щирий жаль. Здається, він розраховував стирчати в шинку до пізньої ночі, або й до ранку. Чому ж не посидіти – тепло, працювати не треба, вдячні слухачі дивляться в рота, ще й наливають…
Він по-хазяйськи згріб недопиту сулію, сховав кудись під рясу – мабуть, десь там мав потайну кишеню, й вже наостанок резюмував:
– Отакий він був, Гришка, татарський син!
– Га? – я нашорошив вуха. – Татарський? Чому татарський?
Дячок задоволено гмукнув і неспішно всівся за інший столик. Я уважно оглянув стелю на предмет ще однієї люстри-колеса (не було), обійшов рештки розбитого світильника (про всяк випадок) й всівся поруч. Іван з Галею перезирнулися, зітхнули і також зайняли місця.
Наш інформатор діставати пляшку з кишені не став, а запитально подивився на мене. Я кивнув бармену. Той миттю опинився поруч – мабуть, відчував якусь провину за люстру, й на столі так само миттєво утворилася заткнута качаном пляшка.
О, здається, я знаю, чому село називається Качанівка!..
Надворі стемніло, а дячок все вивалював і вивалював корисні, умовно-корисні, сумнівні і геть безглузді факти й таке чортзна-що, яке й на голову не натягнеш. Половину, мабуть, вигадував на ходу. Добре було б зіпхнути роботу по фільтруванню цього потоку на аналітичний відділ, але де його в біса візьмеш, той відділ?
Ще навіть і спеціалізованої контори нема, під дахом якої живуть такі відділи.
Хоча ні, мабуть, є. Яка-небудь Таємна канцелярія, або щось таке. Бо не може держава жити без контори. Спроби були, але завжди погано кінчалися – або чужа контора в державі заводилася, або держава кінчалася.
Цікаво було б поспілкуватися з представниками Контори нинішніх часів. Хоча ні, краще триматись від них подалі.
Власне, як і в будь-які інші часи.
Послужливий шинкар, мабуть, відчуваючи провину за падіння люстри, запропонував адресу «постоялого двора» – мабуть, якогось аналогу готелю. Вже виходячи з шинку, я несподівано для самого себе спитав, кому він належить, той двір.
І геть не здивувався, коли виявилось, що двоюрідній сестрі шинкаря.
Отакі живучі традиції. Значно живучіші за будинки.
Здається, на місці цього шинку стояла якась безлика одноповерхова будка, викладена тьмяними радянськими кахлями. Але може, звісно, я й помиляюсь.
Переночували ми без пригод, хіба кімнатки були крихітні, душні, схожі більше на комірчини. Я зайшов у Галину кімнатку й про всяк випадок зняв завіски з вікна. Шнурок там був іграшковий, не те що Галю – собаку не втримав би, але обом від того стало спокійніше.
Але Галя, заходячи, демонстративно зачинилася на засув. Цілком виразний натяк, я б сказав.
Ну та нехай.
Розділ 5
Дорожні зустрічі
Майже
