ж не заздрити. Притчу про орла якогось розповідав, та про черепаху, щось там вони тлумачили одне одному, чому ж не тлумачити. Але вчитель з Гришки був так собі. Поганий був учитель. Не любив він отроків, а може й взагалі людей не любив…
Є у когось з українських фантастів оповідання про космонавта. Як полетів він на Місяць, й згадував яблуні в маминому садку. І як стояв під яблунями в маминому садку й мріяв про Місяць. Не можу згадати ані автора, ані назви. Старий, мабуть, став. Але суть не в назві та навіть не в авторі, а в тому суть, що мріє людина про те, чого нема поруч, а опинившись там, де є – починає мріяти про те, що вже втратив.
На зворотному шляху в Київ посварилась зі мною дівчина, і я так і не зрозумів, за що саме.
Тільки й лишилися спогади про те, як блукали ми засніженим Переяславом, спізнювались в музеї, пили каву й вино в забігалівках, оглядали будинки – міцні старовинні одноповерхівки, похилені та кривенькі гуртожитки п’ятдесятих років, пошарпані пізньорадянські панельки; підбивали один одного он у той провулок звернути, або он у той; а там, подивись, яка мальовнича руїна, пішли заглянемо; а там, поглянь, який сірий величний пагорб, пішли заліземо!..
Ми йшли та йшли, а пагорб не наближався, аж раптом прийшло розуміння, що не пагорб це, а чорна хмара на сірому небі, й дістатись до неї ногами людина не в змозі, а тільки крилами. Одночасно прийшло до нас розуміння, й ми ще довго сміялись, згадуючи, як хотіли залізти на небо, й не просто залізти, а податися небом світ за очі, і щоб ні меж, ні кордонів!..
Так що розумів я Григорія Савича, і розмови про небо розумів, і чому він із колегіуму втік. Я б також утік. Може навіть швидше, ніж Савич.
Я й втік. Користі з мене в цій розмові однаково не було. Ігор призвичаївся говорити майже по-тутешньому, Альберт же все більше й більше нагадував розумного пса, який все розуміє, просто сказати не може.
Впораються. А як не впораються, якщо все-таки знадоблюсь – буду поруч. Гукнути недовго. Не ті тут часи, щоб цінувати секунди, не міряють тут секунд.
Два знайомих мені орієнтири вціліли у Переяславі – власне, колегіум та собор, а все інше змінилося, чого ж йому не змінитись. Тьху, чорт, причепилося. Причепив старий попик-викладач і оце «чого ж не», і ще кілька не дуже хороших думок. Здається мені, трохи не таким був Григорій Сковорода, ніж уявлялося нам з далечини, і хтозна, чи на користь те «не таке» Альбертовим планам, а чи на шкоду.
Між тим, двісті років подорожі в минуле на користь Переяславу не пішли. За моїх часів тут був такий-сякий, а все ж асфальт та бруківка, будинки вищі та дерев більше.
Хіба що Вознесенський собор височів, як і раніше, солідно, а може навіть й солідніше – бо стояв самотньо, наче острів посеред озера. І ще перед ним була якась капличка, а в мої часи її не було. Натомість був асфальт, а зараз просто від собору починались болото і грязиво, й рівно посередині майдану лежала здоровенна руда свиня.
Здається, на тому самому місці, де через дві сотні років валятимусь та реготатиму я. Всієї різниці – що льоха в баюрі, а я в снігу. Хоча ні, різниця
