гарною музикою й українці дивують світ. Якщо керівник відпускає струни, гетьмани лізуть на голови один одному й в суцільному реві не розрізниш жодного розумного слова.
Якщо струни затиснути, керівника вішають або виганяють в Ростов.
Шлях однієї кобзи було простежено протягом сотні років.
Вперше сфотографована десь наприкінці дев’ятнадцятого століття в руках кобзаря, кобза вирізнялася характерною тріщиною, і по ній вдалося ідентифікувати її на інших фото. Мінялися кобзарі, мінялися їхні джури-поводирі, а кобза була та сама.
– Потім її знайшли на горищі, – розповіла нам музейна дама. – Потрапила вона туди, скоріш за все, наприкінці тисяча дев’ятсот тридцятих. Деякі джерела пишуть про розстріляний з’їзд кобзарів, та це історична загадка – свідчення є, а документальних підтверджень нема. Хочете – вірте, хочете – ні…
Я не втримався, і незважаючи на табличку «Руками не доторкатись» погладив пальцями найстарішу кобзу. Час не пощадив інструмента – а кого він щадить? Дерево почорніло, фарби поблякли, з двадцяти струн лишилося тільки половина, й ще одна теліпалась обірваним хвостиком.
Її поверхня відгукнулась теплом, легкою вібрацією та двохсотрічною мудрістю. Годі навіть уявити було, що вона бачила, які пісні грали на ній, про що розповідали кобзарі слухачам. Навряд чи повторювали те, що писали російські газети – спочатку царські, потім комуністичні. Скоріш, казали вони про те, що українська мова – це зовсім, зовсім не спотворений русский язык, а щось зовсім інше. Про те, що пісні українські співають і за Карпатами, і за Доном. Про те, що чиновники – спочатку царські, потім радянські видають указ за указом про те, що немає вас, ніколи не були і не буде, але ви все-таки є. Про те, що коли-небудь настане той час, коли ті укази скрутять трубочкою і утилізують шляхом засовування, як утилізували ручку саперної лопатки з використання гузна Муаммара Каддафі.
Я розумію Сталіна. Був би я Сталіним – я б теж розстріляв кобзарів. На щастя, я з протилежного боку окопів, з кобзарського. А весь народ ви хрін розстріляєте.
Обідали у доньки адміністраторки, в «Старому вертепі». Він справді розташувався у старій, мабуть, дев’ятнадцятого століття будівлі, й цілком можливо, що дубові столи також прийшли з тих самих часів. Більшість мешканців також воліли в таку заметіль не виходити з дому, тож немаленька зала відгонила пусткою, а офіціантки упадали біля нас і гладили зголоднілими поглядами. Не сексуально голодними, ясна річ, а спраглими до грошей. Навряд чи заклад процвітав навіть у хорошу погоду.
Центральний майдан Переяслава був прикрашений пам’ятником історичній події, яка назавжди вписала місто в аннали. Добре вписала. Міцно. Не викреслиш.
Ех, розірвати б ті аннали, розбити, вирвати геть сторінки і переписати!
Велика, трагічна помилка батька Хмеля, один із двох тих фейлів, що перекреслили всі його попередні заслуги.
Перший – це, звісно, Переяславська угода; другий – синок Юрась. Може сам
