штибу. Хоча одна деталь була і про неї Паливода розмірковував, доки усі вони гомінливим натовпом простували січовим майданом до місця поєдинку. Закінчити аналіз власних шансів на перемогу не дали секунданти – двоє кремезних запорожців, у чиї обов’язки входило слідкувати, щоб не порушувались правила.
– Панове! Перш за все ви повинні пам’ятати, що ви побратими по зброї, християни і запорізькі козаки!.. – урочистим голосом промовляв до Семена й Обуха один із них – укритий засмагою, сивовусий, у широких шароварах і вишитій сорочці.
Семен озирнувся. Здається, виставу організовано гучно. Тож мети, задля якої він усе розпочинав, буде досягнуто. І хоча в натовпі не було видно нікого з січової старшини, Паливода міг заприсягтись, що про його появу в Січі знали усі. Від кошового отамана до останнього молодика. Він підморгнув Микиті, що з насупленою мармизою стояв неподалік. Усміхнувшись, подумав, що вирахував слабку рису супротивника, котра допоможе йому перемогти.
– Тож бийтесь чесно і не намагайтеся вкоротити один одному віку, – дійшов до свідомості Семена голос другого з секундантів. – Нехай розум візьме верх над злістю і відчаєм, а честь і сила святкує перемогу. Розпочинайте!
От і все.
Розмови закінчено. Попереду супротивник і його криця, а між ними власна вірна рука й гартована сталь. Семен відчув, як життя заграло новими фарбами, відчуття загострились, а м’язи напружились. Усе, як і раніше, пережите й бачене десятки разів.
Обух розпочав поєдинок традиційно. Зайняв позицію, ледь зігнувши ноги в колінах, і виписав карабелою14 кілька «вісімок» у повітрі. Але як зашипіло повітря, що його розрізало жадібне до крові Паливоди лезо! Воно не просто шипіло, воно гуділо, іскрилось! А сама думка про те, що може відбутись, пригнічувала…
Чи мала пригнічувати?
Семен мужньо витримав прозорі натяки супротивника і зайняв свою позицію. І це не була роль цапа-відбувайла. Він першим розпочав поєдинок.
Двобій був гідним того, аби на нього подивитись. І про це, чорт забирай, міг сказати кожен, хто розумівся на фехтуванні! Збоку все виглядало так, ніби тулуб Семена раптово став гнучким і надзвичайно рухливим. Дійство стало схожим на дивну чудасію – коли один із бійців, використовуючи перевагу у фізичній силі, все підсипав і підсипав ударів, важких, із широким замахом, другий перетворився на власну тінь. Він вигинався і не бив у відповідь, ні! Він викидав озброєну руку таким чином, що захоплені глядачі не могли збагнути, як він це чинить. Одне могли сказати глядачі – коли Обух надривався і втрачав наснагу, його супротивник перетворився на щось подібне до деревця, яке терзають удари вітру. Лише невеличкий замах, і елмань шаблі Семена Паливоди ставала у противагу з важким руків’ям, а далі свою справу робило земне тяжіння й інерція – його клинок набирав шаленої швидкості й відбивав удар, який здавався роковим.
Раз і вдруге.
Семен гнучко вигинався, а ліва його рука, невимушено закладена за спину,
Карабела – тип шаблі, який був розповсюджений серед запорізького козацтва і польської шляхти у XVII сторіччі.
