був не хто інший, як наш знайомий Підземок. Але як страшенно він змінився! З колишнього огрядного Підземка на ньому залишилось стільки жиру, як на комарі сала. Жупанець на ньому звисав вільно, наче позичений. Худі, як тички, ноги стирчали в капцях, які щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкій шиї, а сухі, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якій замість тютюну тліло вільхове листя.
Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож і перебування в Голодній Вульці. Але це була не єдина зміна. Постійний голод навчив Підземка багато дечого. Він навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах і шукати чаїних яєць. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Ківі! Ківі! Ківі!»
Бідолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона відстрашить напасника, який кожної хвилини міг знайти її гніздо, сховане в траві, а в гнізді єдине, перше того року знесене яєчко.
Коли вона закричала знов і ледве не оглушила Підземка своїм вереском і лопотанням крил, він зупинився роздратований і сказав:
– Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаєш, що я з розкоші топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб віддав перевагу твоєму яйцеві перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смерті. Замовкни і не дери горла, бо я тобі в’язи скручу!
Він опустив голову і, похитуючи нею, сумно додав:
– Ой, леле! В яку ж я біду влип і що мене чекає? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловіче, це ти занапастив мене…
Раптом здалося йому, що чує якийсь дуже жалібний плач. Стягнув трохи ковпак і приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.
– Хай мене вхопить біда! – мовив Підземок, який мав добре серце і легко розчулювався від чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бідоласі не гірше, ніж мені. Піду подивлся, що там таке.
І, забувши про свій голод, повернув, на превелику радість чайки, з боліт до лісу та й пішов прямо на цей голос.
– Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.
Ледве вийшов з очерету, який ріс тут густою стіною, аж тут побачив під лісом невеличку луку, посеред якої на горбочку сиділа мала дівчинка і, затуливши руками обличчя, жалібно ридала.
Защеміло серце в щиросердечного малюка. Він прискорив крок, підійшов до дівчинки і запитав:
– Чого ти плачеш, дівчинко, хто тебе скривдив?
Марися здригнулась і, віднявши рученята від обличчя, дивилася на Підземка широко розплющеними очима, не в змозі промовити й слова з великого подиву.
А він знову:
– Не бійся, дитино, я тобі добра бажаю.
– Боже! – шепнула Марися. – Що воно таке? Мале, як лялька, а говорить, як людина. Матінко, я боюсь!
Вона вже хотіла тікати геть з цієї гірки, піднявши догори руки, як птах крила.
Але Підземок
