панночко, на такий гіркий плач.
А Марися:
– Я не панна, я сирітка Марися.
– Тим більше хочу допомогти тобі, що ти сирота. Заради Бога, досить сліз! Де ж хата твоя?
– Нема в мене хати! Господиня, в якої я пасла гуси, вигнала мене.
– Ото лиха, нечесна жінка! – сказав обурено Підземок. А Марися швидко:
– Ні-ні, це я погана, це я нечесна! Через моє недбальство лис подушив усі гуси. Ой, гусоньки мої, гуси! – заголосила з новою хвилею жалю і, знову затуливши рученятами очі, заридала.
Прибрав Підземок рученята від обличчя дівчинки і каже:
– Плач нічого не поможе. Треба вертатися додому.
– Ні-ні! – повторила Марися ще жалібніше. – Не можу, не хочу вертатись! Піду світ за очі… У ліс піду. Піду, куди очі дивляться.
– А що ж ти думаєш робити в лісі? Світ – це ж не грядка, щоб обійти його довкола. Навіщо така покута?
Тут він почав смикати свої сиві вуса, подивився в землю і згодом сказав:
– Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господині за гусей… Багато їх було?
Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:
– Що мені з того, як уже вони неживі? Як подушені, побиті? Ой, лишенько моє!
Бачачи такий великий і невтішний жаль, Підземок задумався і дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса. Нарешті сказав:
– Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.
Почувши це, Марися швидко підвела личко, засвітились оченята – дві блакитні зірки, в яких загорілась надія, і спитала:
– А вона добра?
– Бачу, що ти розсудлива не по роках, – відповів Підземок, – бо не питаєш, чи вона сильна, а тільки, чи добра. І справді, що варта сила без доброти? Нічого і ще менше. Отже, коли так підбадьорюєш мене своїм добрим розумом, то вирушаймо в далеку і трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирітські сльози заслуговують на розраду і всіляку допомогу.
Тоді Марися встала, витерла очі і сказала просто:
– То ходімо!
І вони пішли.
Добрі часи
I
– Куди нас повезе цей чоловік? – питали один одного краснолюдки, сидячи на возі бідного Скробека і турбуючись про долю двох своїх товаришів – Підземка і Кошалека-Опалека, що запропастилися десь у дорозі.
– Треба було б заїхати до якогось короля, щоб наш ласкавий володар мав добру компанію і щоб ніхто не зневажив його честі, – обізвався генеральний писар Котяче Очко.
– Добре було б, – підтвердив паж Кружальце і смачно облизався. – У королів, чував я, їдять найжирніші і найсолодші страви і щодня печуть калачі. От де можна поживитись!
– Краще помовчав би! – гримнув на нього Соломинка, напрочуд худий і тонкий. – І так уже ледве ходиш, став як барило. Ось-ось утратиш посаду, бо наш милостивий король візьме собі іншого, щоб носив за ним пурпурову мантію.
– На селі
