текст на зворотному боці.
Він перевернув аркуш, на якому ми прочитали: «Допоможіть нам, заради всього святого».
– Це останні слова телеграми, яку Ґодфрі Стонтон відправив за кілька годин до зникнення. Бракує щонайменше шести слів. Але й те, що є, свідчить про серйозну небезпеку, що загрожувала юнаку, від якої хтось міг би його захистити. Крім того, небезпека загрожувала двом – у телеграмі написано «нам», а не «мені». Тож причетний ще хтось. І це, певна річ, нічний відвідувач Ґодфрі Стонтона, котрий і сам був украй схвильований. Але що в нього може бути спільного з цим чоловіком? І хто той третій, кому послали заклик про допомогу? Ось із нього ми й почнемо наші пошуки.
– Отже, насамперед треба дізнатися, кому надіслали телеграму, – припустив я.
– Саме так, мій любий Ватсоне. Ця глибока думка й мені здалася доречною. Але хіба ви не знаєте, що коли ми з’явимося на пошті й вимагатимемо корінець телеграми, то службовці навряд чи підуть нам назустріч. Стільки ще залишилося бюрократизму! Однак якщо поставитися до всього з розумом і тактом, то можна, мабуть, таки сподіватися на успіх. А тепер, містере Овертон, я хотів би у вашій присутності переглянути папери, залишені на столі.
Голмс швидкими тонкими пальцями перевертав листи, рахунки та нотатники, вивчаючи їх жвавим, проникливим поглядом.
– Нічого цікавого, – сказав він нарешті. – До речі, ваш колега на здоров’я не скаржився? Його нічого не турбувало?
– Ні, він здоровий, як бик.
– Ви колись бачили його хворим?
– Жодного разу. Якось він розбив ногу, а ще колись у нього змістилася колінна чашечка. Але це все дрібниці…
– І все ж, можливо, він не такий уже здоровий, як вам здається. На мою думку, він чимось хворий, але тримає це в таємниці. З вашої згоди я візьму з собою деякі папери, вони можуть знадобитися нам у майбутньому.
– Хвилинку, – почувся скрипливий голос, і, озирнувшись, ми побачили в дверях смішного дідка, котрий вимахував руками. На ньому був вицвілий костюм, біла розв’язана краватка й циліндр із широчезними крисами. Незнайомець нагадував сільського священика або найманого плакальника. Але, незважаючи на цей жалюгідний, майже безглуздий вигляд, його різкий голос і рішучі манери видавали в ньому людину, котра звикла наказувати.
– Хто ви такий, сер, і яке ви маєте право забирати папери цього джентльмена? – спитав він.
– Я приватний детектив. Хочу знайти причину його зникнення.
– Он воно що! А хто вас про це просив?
– Ось цей джентльмен, колега містера Стонтона. Його направили до мене зі Скотленд-Ярду.
– Хто ви такий, сер?
– Я Сиріл Овертон.
– Отже, це ви послали мені телеграму. Я лорд Маунт-Джеймс. Отримавши її, я першим омнібусом подався сюди. То це ви найняли детектива?
– Авжеж, сер.
– І ви готові платити?
– Я не сумніваюся, що мій приятель Ґодфрі оплатить рахунок.
– А якщо ви його не знайдете? Що тоді?
– У такому разі його рідні, без сумніву…
