як дядько розповідав про діадему.
– Розумію. Тому ви робите висновок, що вона могла щось повідомити своєму шанувальнику, і вони разом задумали крадіжку.
– Ну, яка користь від всіх цих туманних припущень? – нетерпляче вигукнув містер Голдер. – Адже я сказав, що застав Артура з діадемою в руках.
– Не треба поспішати, містере Голдер. До цього ми ще повернемося. Тепер щодо вашої служниці. Міс Голдер, вона увійшла в будинок через кухню?
– Так. Я спустилася подивитися, чи замкнені двері, і побачила Люсі на порозі. Помітила в темряві її шанувальника також.
– Ви його знаєте?
– Авжеж, він продає овочі, приносить їх нам. Його ім’я Френсіс Проспер.
– І він стояв трохи осторонь, не біля самих дверей?
– Атож.
– І має дерев’яну ногу?
Щось на кшталт переляку промайнуло у виразних чорних очах дівчини.
– Ви чарівник, – сказала вона. – Як це дізналися?
Дівчина всміхнулася, але на худорлявому енергійному обличчі Голмса усмішка не з’явилася.
– Я хотів би піднятися нагору, – попросив він. – Утім, спочатку подивлюся вікна.
Він хутко обійшов перший поверх, переходячи від одного вікна до іншого, потім зупинився біля великого вікна, що виходило на доріжку, яка веде до стайні. Він відчинив вікно й ретельно, за допомогою потужної лупи оглянув підвіконня.
– Що ж, тепер ходімо нагору, – сказав він нарешті.
Кімната, розташована поруч із спальнею банкіра, виглядала дуже скромно: сірий килим, великий секретер і високе дзеркало. Голмс насамперед підійшов до секретера й ретельно оглянув щілину замка.
– Яким ключем його відімкнули? – поцікавився він.
– Тим самим, про який казав мій син, – від буфета в комірчині.
– Де ж ключ?
– Он він, на туалетному столику.
Голмс узяв ключа та відімкнув секретер.
– Замок добре змащений, – сказав він. – Не дивно, що ви не прокинулися. У цьому футлярі, мабуть, і лежить діадема? Погляньмо…
Він розкрив футляр, витягнув прикрасу та поклав її на стіл. Це був чудовий витвір ювелірного мистецтва. Такого дивовижного каміння я ще ніколи не бачив. Один зубець діадеми був відламаний.
– Ось цей зубець тотожний відламаному, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, містере Голдер, спробуйте його відламати.
– Боже мене борони! – вигукнув банкір, перелякано відсахнувшись від Голмса.
– Ну, тоді я спробую. – Голмс напружив усі сили, але спроба виявилася безуспішною. – Трохи піддається, але мені, мабуть, довелося б довго попітніти, щоб відламати зубець, хоча руки в мене дуже сильні. Людині з пересічним фізичним розвитком це взагалі не до снаги. Але припустімо, що я все ж зламав діадему. Пролунав би тріск, як постріл із револьвера. Невже ви вважаєте, містере Голдер, що це сталося мало не біля вашого вуха, а ви нічого не почули?
– Вже й не знаю, що думати. Зовсім нічого
