і колючий вітер. Пашка, здавалося, втискував голову у плечі, намагаючись від нього сховатися за піднятим коміром овечого кожуха.
Незадоволений його профіль нагадував Сергійовичу якусь революційну картинку із радянського підручника історії.
Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим і двері годину тому на стукіт Сергійовича відкрив, і всередину не покликав.
– Може, він тобі спати і заважає, – бурчав ідучи. – А мені до нього нема діла! Лежить собі та й годі! Рано чи пізно закопають-захоронять!
– Але ж то людина! – намагався пояснити свою точку зору Сергійович, не дивлячись під ноги, а від того і спотикаючись. – Людина має або жити, або у могилі лежати!
– Ляже він, – відмахнувся Пашка. – Прийде час, і всі ляжуть!
– Але може підповземо, хоча б до лісосмуги його відтягнемо, щоб видно не було!
– Я не полізу! Хай лізуть ті, хто його туди посилав!
З твердості голосу Пашки зрозумів пасічник, що розмова ця взагалі марна. Та він продовжував. Продовжував уже і тоді, коли зупинилися вони на втоптаному снігу перед полем, що спускалося донизу.
– Дай бінокля! – вимагав Пашка.
Дивився у нього пару хвилин, і губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як і Сергійовичу, тільки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсім інші, не ті, що у пасічника.
– Якби він від них повз, значить «укроп», – взявся Пашка вголос міркувати, віднявши бінокль від очей. – Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселіні сказати, і хай би вони його вночі витягали! Але він упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Ти, Сєрий, до речі, вночі чув, як прилетіло?
– Ага, – Сергійович кивнув.
– Здається, у кладовище влучили!
– А хто?
– Хрін його знає! Чаю не підкинеш?
Сергійович закусив губу. Відмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч і не хотів.
– Підкину, ходімо!
Змішаний підошвами важких черевиків сніг захрустів під їх ногами сухо, як мерзлий пісок.
Сергійович крокував першим. Ішов і думав: у що Пашці чаю відсипати? У сірчану коробку – образиться, у майонезну банку – забагато. На порозі обидва постукали підошвами об бетон, сніг збили.
Насипав таки Сергійович Пашці чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на дві третини.
– Тобі бінокля лишити чи вже надивився? – намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.
– Так, залиш, – попросив Пасічник. Розійшлися вони цього разу як друзі.
Вже як залишився сам, Сергійович сходив у сарай, бджіл, що зимували, провідав. Перевірив, чи все до ладу. Потім у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвірку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевірити, та злякався, що бджіл потурбує – вони ж поряд, за дерев’яною стіною, – сарай і гараж, як брати-близнюки, та
