style="font-size:15px;"> 120 Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!
Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,
Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,
Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука
Золотошатна убила його Артеміда пречиста.
125 Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра
На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе
Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо
Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.
Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.
130 Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі
Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим
Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.
Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,
Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.
135 Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити
Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.
Та неможливо веління егідодержавного Зевса
Переступати й богам або ухилятись від нього.
Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде
140 В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:
Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,
Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,
Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».
145 Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:
«Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,
Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».
Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.
Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка
150 До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.
На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі
Не висихали, солодке життя по краплині стікало
В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,
Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив
155 В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.
Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,
Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:
160 «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій
Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.
Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них
Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти
Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.
165 Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,
Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,
В
