скупчено, але дорогу знову перепиняли міліцейські пікети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною міліцейські та поливальні машини. До «білого дому» дійти не вдалося: міліція зуміла взяти демонстрантів у напівкільце, притиснувши їх до одного з будинків. У під’їздах, у підворіттях – всюди була міліція та особи в цивільному. Оточення було настільки щільним, що в гурті хтось знепритомнів. Поливальні машини з-за міліцейського кордону готові були «привести до тями» протестантів, які вимагали звільнення заарештованих і зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ і міністром внутрішніх справ. Приїхав на лімузині якийсь дебелий чолов’яга у вишитій сорочці, просив розійтися, обіцяв задовольнити одну вимогу – звільнити заарештованих. Нарешті зійшлися на тому, що звільнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всі повернуться. Так воно й сталося десь за північ, бо до студентського гуртожитку ми верталися пішки – була друга година ночі і транспорт уже не ходив.
Усі подальші двадцять років 22 травня, у день пам’яті Кобзаря, біля його пам’ятника горланили потужні репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речників вільнолюбної нації, започаткували гучний фестиваль «Київська весна», а кожного, хто покладав квіти до підніжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезія В. Сосюри стала причиною травневого конфлікту, адже то було нерівне протистояння: всесильного державного молоха – і нечисленної, переважно студентської молоді, яка кинула виклик цій людожерській системі, що після короткотривалої «хрущовської відлиги» знову нагулювала жир для здійснення нових репресій, розпочатих у середині шістдесятих років.
Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів у добу тоталітаризму, був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і навіть близьким до трагізму. Його особиста драма полягала в тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918–1919 рр. брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пізніше спричинилося до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в своїх споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» й «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту.
В. Сосюра був одним із тих українських письменників, чию творчість, як і біографію, представляли читачеві далеко не в повному обсязі. Те, що юний поет пішов «до Петлюри, як громами в степах загуло» і зі зброєю в руках боронив незалежність Української Народної Республіки, тодішні ідеологи вважали його великим гріхом перед радянською владою і тому табуювали для сучасників, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той період визвольних змагань і участь у них – переховували у спецфондах. Навіть фахівці-дослідники не мали
