Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.
В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».
Останні дні земного життя Володимира Сосюри (з історії хвороби, смерті і похорону поета)
На початку 1980-х років доля звела мене з видатним лікарем-терапевтом, поетом і перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академічному санаторії «Феофанія».
Я давав Миколі Демидовичу читати ще не опубліковані твори В. Сосюри, а він розповідав мені про останні дні життя поета, яке обірвалося 8 січня 1965-го в санаторії «Конча-Заспа». Лікар обіцяв повідати мені ще багато дечого, але моя путівка закінчилася, і я мусив приступати до роботи.
На жаль, розповіді М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якої стали недоброзичливці, котрі завдали лікареві-фронтовику й інваліду війни тяжкої психологічної травми, не дали змоги його доньці Оксані завершити навчання в аспірантурі Інституту літератури.
Якось поет Олексій Довгий розповів мені, як у видавництві «Дніпро» в 1962 році мала вийти збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Її вже підготували
