пісків, що мріли обіруч,вони були самим життям, в якому
вмирати не доводиться нікому.
Від слуху зацікавленого й зору
печера боронила їх, як дім,
і, наче одне в одному, в ту пору
жили вони усім єством своїм.
Кохання правду чисту і сувору
тлумачило й пояснювало їм,
мов яблуко, що вистигло на древі,
майбутню долю визначивши Єві.
Обітниці Гайде не вимагала,
та не давала любому й сама —
вона, либонь, ще навіть і не знала,
що і клянуться часто надарма,
що і любов трапляється невдала
і що від лжі гарантії нема:
мов пташка, до коханого летіла
і до облуди не було їй діла.
Вона була закохана, та й годі!
Якби прирік на смерть і душі Бог,
душа Гайде з Жуановою в згоді
в обіймах і застигнули б удвох.
Та пристрасть завдяки своїй природі
спалахувала й гаснула в обох,
аби новий породжувати спалах
в серцях, лиш на хвилину занепалих.
Та ба! Вони такі ще недозрілі,
закохані й беззахисні були!
А час настав, коли душа не в силі
з собою управлятися; коли
миттєвої сягаєш врешті цілі
і потрапляєш враз до кабали,
щоб непомірно дорого платити
за щастя забуття несамовите.
Чудових, мов троянди в первоцвіті,
ніхто б їх розлучити не зумів.
Такої пари, мабуть, і на світі
ще не було – крім наших прабатьків!
Гайде, звичайно, знала всі казки ті
про пекло й Стікс, який до пекла вів,
але забула саме в ту хвилину,
коли згадати їх була повинна.
Ось нерухома, наче напівп’яна,
з очима, туги повними й тепла,
Гайде припала до свого Жуана —
улюбленого ніжно обняла;
а ось їх знову пристрасть первозданна
в одне у сяйві місяця злила,
і стали вони схожі на чудову,
небачену скульптуру мармурову.
Знеможений, Жуан заплющив очі,
схилилась обважніла голова,
чоло на груди падає дівочі
і кожен порух серця відчува.
Немов у сні, нечутно він шепоче —
не розбереш, це стогін чи слова.
І власне серце мліє небувало
від щастя, що його воно спізнало.
Дитя, що блиск вогню спостерігає,
молільник при молитві та чернець,
араб, що в домі гостя пригощає,
і скнара, що набив свій гаманець, —
всі мають удоволення безкрає.
Але воно й не схоже на взірець
для того, хто щасливої години
чатує сон коханої людини.
Той, хто заснув, – таким він виглядає
спокійно врівноваженим! Таким
слабким та безпорадним, що немає
і змоги в чомусь мірятися з ним!
Те, чим він снить, що, може, відчуває,
і непроглядне
