Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Внести до хати і покласти в ліжку —

      негожу це нагадувало б гру:

      чи не здалася б схожою на кішку,

      що мишеня заманює в нору?

      Та й батько знав одну лише доріжку

      і заспівав би пісеньку стару:

      він хлопця і не викинув би з хати,

      але з єдиним наміром – продати.

      Тож, нахили враховуючи отчі

      і наслідків поганих боячись,

      вони, ризикувати неохочі,

      Жуана в грот заносити взялись.

      Коли ж юнак ясні розплющив очі,

      їм рай відкрився… (Мовив же колись

      святий Павло, що милосердя – мито,

      перед яким ворота в рай розкрито!)

      Невдовзі у печері запалало

      і вогнище, даруючи тепло, —

      деревини всілякої чимало

      на березі годящої було:

      дошки, що їх від суден відламало,

      трухлява щогла, кинуте весло:

      і шторми, дяка Богові, і шквали

      тут кораблі нерідко розбивали.

      Дівчата вдвох Жуанові і ложе

      з гілок улаштували та зела,

      підклали хутро, знаючи, що зможе

      воно додати хворому тепла.

      Гайде не пожаліла і, як гоже,

      для того й соболі свої зняла,

      пообіцявши – лиш замріє ранок,

      із дому принести йому сніданок.

      Дівчата ще й не рушили додому,

      а він заснув, як мертвий у труні.

      (Напевне, тільки Богові відомо,

      що сниться людям у такому сні).

      Він так заснув, що не почув би й грому —

      не мучили пробуті в морі дні,

      як мучить часом нас несамовито

      вві сні усе, що вчора пережито.

      Гайде пішла. Але тієї ж миті

      учулося, що він її назвав.

      Вона мерщій, мов у несамовиті,

      вернулася й побачила: він спав.

      Буває, що насниться й не сновиді —

      уява не цурається забав:

      либонь, забула дівчина, що й знати

      він ще не може, як її назвати.

      Вона пішла, служниці наказавши,

      аби не прохопилася, бува.

      Та знала й без наказу це, як завше,

      доросліша на рік або на два.

      В природній школі літ не змарнувавши,

      людина добрий досвід здобува,

      а ця, як кожна жіночка бувала,

      тих двох років дарма не змарнувала!

      Коли вгорі засяяв перший промінь,

      ще спав Жуан в печерній темноті

      і не будив його чаїний гомін

      та ручаїв дзвіночки золоті.

      Він спочивав, мов нехтуючи спомин

      про лихо, котре випало в житті,

      коли рятує тільки випадковість,

      як дідова про те звітує «Повість».109

      Не те було з Гайде. Вона й хвилини

      вночі спокійно спати не могла —

      їй снилися чомусь морські глибини,

      в яких загиблих плавали тіла.

      Вона збудила всіх. Мов з домовини,

      служниця встала заспана

Скачать книгу