зграї інших голубів.Він закружляв і навіть на вітрило
замало вже спочити не присів.
До смерку він літав над океаном —
це теж здалося знаком непоганим.
Тут мав би зауважити давно я,
що голуб той завбачливо вчинив,
на щоглі не шукаючи спокою,
хоч, може, довгий шлях його й стомив.
Та будь він навіть і з ковчега Ноя —
розвідник, що спинився на спочив,
його б отут обпатрали і навіть
оливкову його пожерли павіть.
Вночі зі сходу знову дмухонуло.
Сяйнули зорі. Човен понесло.
Лежали всі безсило і нечуло,
не в змозі навіть взятись за весло.
Хтось твердив, наче вухо щось почуло
чи навіть чути постріли було.
А ще комусь в ріденькому тумані
вже береги ввижалися жадані.
Перед світанком стихло. Нетерпляче
матрос вдивлявся в сутінки нічні
і раптом крикнув: «Бачу! Землю бачу!
Хай Бог мене скарає, коли ні!»
Всі протирали очі: справді, наче
щось темне бовваніло вдалині.
Хтось реготав і плакав, як хлопчисько.
Так, то була земля, і досить близько.
Всіх видиво чудове захопило.
Але в талан не віруючи свій,
одні поникли тупо та безсило,
ще страх не відділивши від надій,
а інші, більше вірячи в вітрило,
ніж в Божу волю, все-таки і їй
молилися й хрестилися щосили,
хоч і давно до церкви не ходили.
Але коли уздріли черепаху,
забули від жадливості про все —
погналися, позбувшись навіть страху,
що їх убік від берега несе.
Вони схопити спромоглись невдаху,
тремтіли, наче трясця їх трясе,
вважаючи і це дарунком Божим,
теж на звичайний випадок не схожим.
Земля, що височіла гордовито,
була вгорі загострена, як ріг.
А що то за країна, встановити
ніхто з нещасних страдників не міг.
Була то Етна, хмарою повита,
чи Кіпр, що туман його обліг,
чи, може, Родос, котрий над водою
скелястою підводиться горою…
Тим часом вітер, течія та хвилі
самі човна прискорювали хід,
немов Харон, який тіла змертвілі
вночі везе човном своїм в Аїд.
Живих лишилось четверо – безсилі,
вони в човні звалилися на спід,
а троє інших назавжди поснули —
на них чекали жадібно акули.—
Усі від спраги й голоду похудли —
такі бліді зробилися й старі,
що лиця, котрі геть вкривали кудли,
не упізнали б навіть матері:
морська хвороба душі їхні вутлі
терзала від зорі і до зорі,
і недаремно шлунки порожнила
від решток м’яса бідного Педрилла.
Країна, що постала перед ними,
п’янила й зачаровувала зір,
неначе декорація з густими
узліссями
