якого теж хилило,тримався, доки якось двох чайок
підстрелили, і рибам на догоду
ті рештки трупа викинули в воду.
Якщо вас доля страдника лякає,
згадайте при нагоді отакій,
як голову ворожу прогризає
сам Уголіно105 в повісті жахній.
Чи, може, з пеклом спільного немає
в мандрівці приголомшливій отій
і чи такий випадок з провіантом
страшніший від наведеного Дантом?
Вночі раптово сипонула злива
крізь непроглядну товщу темноти.
Ту благодать хапаючи жадливо,
під краплі всі підставили роти.
Хто по пустельній Африці, можливо,
за караваном щастя мав іти,
той розуміє, що таке криниця,
на дні якої істина міститься.
Води та хмар обсіли їх навали.
Тож люди розстелили полотно,
викручували й жадібно смоктали,
як тільки ледь зволожиться воно.
Вони б, либонь, в теплі пивної зали
обрали б краще пиво чи вино,
та бідакам, яким живитись нічим,
ніщо не видавалося смачнішим.
Попеченими спрагою устами
вони смоктали воду, як нектар,
немов пани, що в пеклі до нестями
заслужений підсмажує їх жар,
та поділився радісно з панами
останніми краплинами бідар.
Якщо таке буває, то Христове
учення справді втішне і впливове!
Два чоловіки тут були, а з ними —
із обома – недолітки сини.
Один помер. Очима крижаними
лиш глянув батько, наче з далини.
«Що ж, воля Божа, – проказав самими
устами він, – Господь нас борони».
І, мов чужий, дивився заніміло
на те, як в море викинули тіло.
А другий був і слабший, і неначе
молодший за померлого, але
хреста він ніс покірно і терпляче,
і зовні – почував себе незле.
Коли він помічав, що батько плаче,
жаліючи дитя своє мале,
втішав, аби розвіяти болючі
передчуття розлуки неминучі.
Та й він ослабнув. Бачачи, що гине
дитина з волі Божого перста,
старий, дощу збираючи краплини,
воложив з болем хлопцеві уста.
Він розумів: дитя його єдине
от-от помре – холодна і густа
вже тінь вмирання очі огортає,
і порятунку синові немає.
І син помер. На хлопчикове тіло
дивився він, свідомий не сповна.
Коли й воно в безодню полетіло
і попливло за вітром від човна,
він довго ще дивився отупіло,
як темну цятку відстань поглина,
і враз упав… Лиш руки невагомі
здригалися у болісній судомі.
І враз над морем райдуга постала,
зіпершись на невимірну блакить, —
мов пера чарівного опахала,
яскраві фарби блиснули на мить
чи знамено, що волю провіщало
і
