прихопив і гроші – у кишенінабив сповна й Педриллові, й собі.
Старий стогнав, волаючи до нені,
уже цілком безтямний, далебі.
Що ж до Жуана, то діла щоденні
навчили не коритися судьбі,
і не такий він був, щоб з переляку
покинути учителя й собаку.
А ніч ревла. Щоб знищити вітрило,
скажений вітер не жалів зусиль.
Воно то нахилялося безсило,
то зір сягало з поривами хвиль.
А море човен кидало й трощило,
підносило, оголюючи киль,
і на очах у всіх одним ударом
розбило менший човен незабаром.
І до двохсот ще дев’ять додалося,
а в решти мало теж було надій.
І в гаморі морського стоголосся
живі мовчазно висловили свій
сердечний жаль, що вмерти довелося
ще дев’ятьом у гибелі морській, —
тим паче, що з нещасними пропало
барильце з ромом та копчене сало.
Червоне сонце вибилось на обрій,
зловісне, мовби вмите у крові,
затамувавши в усмішці недобрій
лихе знання про випроби нові.
Ковток вина і хліб солоно-мокрий
одержали нарешті півживі,
закутані в плащі свої подерті,
мандрівники, які чекали смерті.
Було їх тридцять душ в судні малому.
Всі збилися в нестерпній тісноті,
що не давала рухатись нікому.
Тож між собою вирішили: ті,
що вже не в силі зборювати втому,
лежатимуть, а дужі й молоді
стоятимуть, хоч тільки й захищало
від вітру їх небесне покривало.
Відомо, що стремління будь-що жити
подовжує і хворому життя.
Його жінки спроможні вкоротити
і друзі, що не знають каяття.
Лише надія здатна сполучити
те, що Атропа104 ріже без пуття.
Відчай – смертельний ворог довголіття,
як встиг уже нарешті зрозуміть я.
Пенсіонери, кажуть, набагато
живуть за інших довше – і, мабуть,
через свою властивість дратувати
людей, за кошт яких вони живуть.
Ось через що, несхильні поспішати,
з них принципово декотрі не мруть.
І я колись на безгрошів’я хворів,
та був завжди в лабетах кредиторів…
Всі люди в море кинуті несите
твердішають, мов кремінь стрімчаків,
через своє стремління будь-що жити
у світі, котрий їх не пожалів.
Від Ноя їм аварії терпіти
доводиться на сотнях кораблів,
так само, як на капері, в якому
і аргонавти плавали потому.
Та люди – це тварини м’ясоїдні,
як тигри, чи акули, чи вовки, —
не кулики – оті болотні злидні,
у котрих невибагливі смаки.
Хоч, власне, трави досить апетитні
їм споживати теж було б з руки;
чомусь вважають люди непутящі,
що
