їх один до одного і всіх їх докупи.
Ще сказав якось Омелян:
– Мо’ , доки разом ото валандаємось, то стара карга й побоїться зі своєю косою підходити.
Цеї неділі, як позлазилися на лавку навпроти Ромкової хати, то й зауважив Байчик:
– Хлопи, а щось то Тихіського зновика нима…
– Точно, – Омелян Лущений. – Що ж він-то, стара холера, компанії цурається?
– Мо’ грошей на тріньку жалько стало. – Тєжкий, як завше, в’їдливо рештки жовтих зубів вишкірив. – Так би позичили…
– Яка там вже трінька, – зновика Омелян. – А просто посидіти міг би й прийти… ци може…
Роман тоді зразу:
– Що «чи може»? Що там уже в голову полізло?
– Та я нічо, – Омелян. – Тико ж не приходить… Другий раз… А мо’ , й третій…
– Хоч сказати, що скапарався Тихіський? – Роман мало не визвірився. – Чого б то йому, без нашого дозволу… кінці оддавати… та чути було б, що вмер…
Омелян:
– Жарти жартами, а хто Адаська останній раз коли бачив?
– Та давно… Я вроді ще на Спаса…
– Точно, тогді ж збиралися…
– А він же, холєрник, сам живе… Та й родаки його не вельми жалують…
І тут вони всі разом, гуртом своїм старечим, відчули, як подув вельми зимний вітер. Завіявся і накрив усіх трьох своїм холодним чорним крилом. Не того, що осінь, до Покрови близько, а того, що був той холод особливим.
Вони знали, що не так і багато кожному з них лишилося ще прожити. Ну, рік-два, ну, п’яток літ, а коли повезе – то й десяток. Як то в селі водиться, були готові, що рано чи пізно доведеться попрощатися з цим світом і перейти до іншого, як мовили богомільні їхні жінки – ліпшого. Але то мало бути колись. Кепкували часом з тої часниці, і тої росомахи, що має прийти і затулити білий світ своєю чорною тінню.
І от вона, вочевидь, прийшла.
До одного з них.
І тягне протяг, змушує нагинати плечі, бо одтулила заслінку од чогось такого, що зимніше за найлютіший мороз.
Боялися собі признатися, що вперше вони розгублені – не один, а всі разом.
– Ходімо, хлопаки, до того гицля, – перервав зимну мовчанку Роман. – Знайшов коли вмирати… Ще ж тико листя жовтіти почало.
– Ну, знаця, не схотів у мерзлу землю лягати. – Платон криво всміхнувся. – Та й нам удобніше зараз буде…
Не доказав «його проводити», кволо змахнув рукою. Жарт завис, готовий тарахнути, як мерзла грудка об землю.
Платон:
– Та, може, він вже й засмердівся там у своїй пустці…
– Ну, того ще не хватало… А щось таки сталося… Ходімо… І троє пішли до четвертого, що так відрізнявся од інших. Якого, може, й не було вже.
Яким же було їхнє обурення, коли вступили, потупцявши трохи перед
