Бо присяй-бо, посваримося… Все ж село сміятиметься.
– А шо, ліпше, як сам загнешся та пару днів пролежиш, поки не засмердишся? – уже сердито сказав Роман. – Цього ти хочеш?
– Та якось воно буде… Я вже звик сам…
– Звикнеш і до баби… Можеш сваритися скільки хоч, али я таки вас зведу…
– Та Євка за мене й не пуйде… Хіба ти забув – то ж Ружа… Красна Ружа.
Справді, Євку, Єву Клепцьову (покійного неїного батька Клепцьом прозивали) досі в селі позаочі кликали Ружею, або й Красною, Пишною Ружею. Бо, на відміну від незавидного Адама, колись була статною й вродливою, мала й багацько бажаючих на ній женитися. Та так на всеньке життя й зосталася незаміжньою старою дівою, а тепер і бабою старою, що не звідала сімейного життя. Про те багато в селі переговорили всякого, доки ще молодшою була. Та найбільше вважали: надто гордою, перебірливою виросла. Того й прозвали Ружею. Красною, Пишною Ружею. Ходила завше з високо піднятою головою, вся аж цвіла, мовби казала: он же возьміте, зірвите. Тільки ж абикому не дамся. Одне слово, хтось першим сказав – Ружа, Красна Ружа.
– Вона ото зріла-дозрівала, та тобі на руки і впаде, – сказав Роман.
Адам йому:
– Поколюся, Романцю. І що тоді чинити? На пальці дмухати ци кров злизувати?
– Руками пригорнеш, то й пазурці свої сховає.
Адам подивився на своїх товаришів. Як то колись він прагнув їхнього товариства! А тепер ніби з нього виштовхували до тої Ружі.
Щось він пробував пригадати. Щось, пов’язане з тою надто вродливою, як для нього, жінкою. І не міг. Мовби колись їй навстріч ішов, хотів заговорити й не одважився. А тепер пізно, слова всенькі погубив, і де їх теперка знаходити? Пізно… На краю життя як на краю великого шляху стоїть.
«Не тра’ тобі починати нові походеньки, Адаме, – подумав. – Спочивати пора. Там нихто не провідає, і не треба».
– Адаме, – сказав Роман, – другий раз, присяй-бо, не прийдемо, як ото сьогоднє до тибе прийшли.
Розділ 2
Адам провів товаришів до вулиці. Перед тим сходив до Костика, гості нарізали сала й огірків, на електричній плитці, що була в Адама хтозна з яких часів, зготували яєчню з цибулею і старим салом. Посиділи трохи, випили. Скільки їм там треба тепер – пляшки на чотирьох цілком вистачало, то раніше, за молодості й блєщини на їдного часом мало було.
Посиділи, побалакали про те, про се, і Адам таки взяв з Романа слово, що той облишить свою варіятську затію зі сватанням і женячкою на Євці – Красній Ружі. Звісно, посміялися: яка там уже Ружа та ще й тим більше – Пишна. Стара й висохла, хоч і намагається ходити прямо й дріботить, ніби біжить.
Адам стояв біля воріт, розсохлих і скрипучих, вдивлявся, як робилися все меншими троє старих, що віддалялися, й відчував з кожною секундою, як йому не хочеться вертатися до своєї порожньої хати. Хіба постояти надворі, де бродять п’ятірко курей та чужий півень, що хорохориться коло них… Тоже старий, як для свого півнячого віку. У Адама був ще пес Бобик, з яким колись стільки відпас худоби. Та пес отам-о
