style="font-size:15px;"> Вони вдосталь посміялися з почуттів невдахи-коханця, Ліза додала деякі вигадані нею деталі з його поведінки і раптом зловила себе на думці, що їй приємно кепкувати отак з того рябого чудиська, невдахи. Певне, не тільки в коханні, а й житті. Вони навіть замовили по п’ятдесят грамів коньячку, щоб випити за трррагічне кохання. Ха-ха і хі-хі… Далі за вигадану Лізою фірму для самогубців «Останній дах». До них, звісно, підклеїлися якісь хлопці, бо ж обидві мали симпатичні мордашки, й вечір удався.
Десь через п’ять чи шість днів, коли Ліза геть викинула з голови випадкового (так-таки, випадкового) покупця, вона глянула у вікно й побачила на другому боці вулиці начеб знайомий силует. Наступної миті серце у неї тенькнуло – рябий! Явився – не замочився. Що йому треба? Знову квіти для ще однієї, яка його покинула… Ха-ха…
«Ти знаєш, що йому треба, – подумала Ліза. – І що тобі треба…»
Вона розсердилася. На себе і на нього. Чого він там стовбичить? Хоче дістати з урни зів’ялі троянди?
Хлопець стояв і стояв, через хвилин двадцять Ліза подумала, що мав би піти дощ. Тоді, може, йому захотілося б сховатися в їхній крамниці.
Простовбичивши ще з півгодини, він нарешті перетнув вулицю і зайшов. Привітався і став тупцювати, як і минулого разу, біля прилавку.
«Ще затанцюй», – подумала Ліза.
– Вам щось підказати? – Ліза відчула, що голос проти її волі противно дрижить.
Він одважився підвести очі, які виявилися світло-сірими. Десь вона бачила такі очі… Чи хотіла побачити…
– Я… Я до вас заходив п’ять днів тому.
– До нас заходить багато покупців, – сказала Ліза.
– Але я… Розумієте, я тоді ще купив у вас квіти. Троянди… – У нас щодня купують троянди. І гвоздики, і гербери… Бувають ромашки і гладіолуси… Навесні тюльпани. Восени різні хризантеми. У нас великий асортимент. Великий вибір.
– Я бачу… Хоч не такий уже й великий…
«Ну нахаба, – подумала Ліза. – Він ще критикуватиме!»
– Який є, – сказала вголос. – То ви щось вибираєте? Рекомендую ці троянди…
– Знаєте, – його і так тихий голос зробився ще тихішим, – це, мабуть, було б дуже банальним, якби я купив у вас квіти і вам подарував?
Ліза ледве не підстрибнула. Але мусила вдати здивування.
Вдати? Ніби вона чекала цих слів…
– Це ви мене питаєте?
– Вас… Не дивіться так насмішкувато…
– А як дивитися?
Він не відповів. Зате спитав:
– Які ви квіти любите?
– Не треба, – сказала Ліза. – Я все одно не візьму.
– У вас хтось є?
– Це вас не стосується.
До крамниці зайшли дві жінки, і то був порятунок. Але тільки на кілька хвилин. Бо Лізу вже не можна було порятувати. Так само і цього хлопця, котрого, як виявилося, звали старим і вкрай банальним (так сказала собі Ліза) ім’ям: Степан. З того дня все й почалося.
У ньому дивно поєднувалися
