засовався на лавці. Йому враз стало душно. Душно і мулько. Ніби хто шпичака під дупу підклав.
– Та, їй-бо, ни здогадуюся…
– Ни про що?
– Та їй-бо… Хотя…
Адам згадав про халамидську Романову задумку – женити його, Адама, на цій Єві – Красній Ружі. Нивже ж Роман до Євки ходив? Той варіят усе може вчварити…
– Ну… Бачу, щось у твоїй лисій бумбешці22 заворушилося…
Євина злість зновика почала переростати у веселість. Господи, стико літ прожила, а не знала, що й такі чоловіки, як ото перед нею, бувають…
Адам раптом нагнувся, захрипів. А далі його став душити кашель. Єва аж злякалась:
– Що з тобою? Мо’ води дати?
– Ни тре’… Холера…
Адам справді, якби міг, утік би з власної доми. Та куди втечеш?..
По довгій мовчанці спромігся на слово:
– Євцю… Що тобі той псисько набалаболив?
Єва простягла до Адама руку. Але не доторкнулася, забрала назад.
– Адаме, не ворохобся… І не бійся… Ти ж не баба… Мені Роман сказав те, що ти мені давно сам би мусив сказати.
– А що я мусив? – Адам не вимовив, а видихнув з присвистом. До Єви вернулася злість. Ну, не чоловік, а помело з-під припічка.
– То ти не знаєш…
– Їй-бо ни второпаю… Знаю тико, що Роман нас нібито женити надумав. Та йому ще й не таке до голови прийти може…
– А ти що – не хочеш?.. Любив, чи й любиш – і не хочеш…
– Я – тибе?
«Що ж він таке напридумував, той бандитський зарізяка?» – подумав Адам, і йому все похололо од здогадки.
Думка, яку проганяв?
Єва звелася з лавки – розпашіла й ніби помолоділа. Давня Красна Ружа заклекотіла в ній.
– То що, Роман, може, неправду сказав?
– Чого ж…
Адамові не стачило духу признатися – таки неправду. Що для нього Красна Ружа й була Красною Ружею, на яку тико й того, що здалеку, а часом і зблизька, помилуватися мона. Що ще вигадав той Роман? Нивже якусь любов до цеї бабці, що колись славилася першою дівкою на селі, хоч, правда, заміж так і не вийшла…
– Що «чого ж»? – сказала Єва й кинулася до свого празникового пальта, що не знати навіщо вдягла, як надумала йти до цього трухлявого пенька.
– Ну, того, – сказав Адам. – Того… Я ни вмію добре говорити…
– Ни вмієш? А я повинна до тебе телющитися… Де ти такий взявся?
– Далеко звідси, – сумно сказав Адам. – Куди ж ти, Єво? Єва спинилася коло порога. У її грудях щось запекло. Далі наче хтось почав свердлити дірку. Серце? Серце з перцем, як про неї казали?..
Вимовила рішуче, зле:
– Ти ось що, Адаме… Щоб на другу неділю прийшов до мене свататися, як і належить. Можеш навіть свого того Романа взєти… Як не ти, то, може, хоч він скаже те, що тре’…
– Я той…
– Спробуй не прийти, – пригрозила Єва.
Її погляд упав
Голові (
