у самотині-пустці загибається, а його ж думка про Євцю – солодка, як груша на Спаса – тико на світі й тримає ще.
– Ни догадуєшся, хто то?
Євка гордовито:
– Тре’ то й скажеш.
І Роман сказав. І розказав, голос на жалісливий перемінивши, про давню Адамову самотність, про те, що він, бідака, ціле своє життє любив неї, Євку золоту та ружану. Романа вже повело, як то не раз бувало, і його розповідь про давню Адамову любов до Єви (уже й сам починав у неї вірити) стала обростати деталями і споминами, насправді тут таки, на ходу, вигаданими.
– Спинися, Романе, – перебила його мову Єва. – Як ото він всеньке життє мене так любив, сох і жити не міг, то чого ж ни їдного разочку про те ни сказав, словом ни обмовився? Ци й до доми меї хоч разок ни заглєнув… Таки доїш цапа, Романе, тико ще ни пойму нащо… Нащо ото цілу годину тарандиш, як калатило…
– Нащо… Нащо… – Роман відчув, що от-от вислизне сплетена ним золота нитка. А вдруге він буде не годен сплітати… – Нащо… Ни таранджу, а правду кажу… Він же тебе як вогню досі боїться…
Єва дрібно-дрібно засміялася. Мовби пацьорки15 з неїної шиї зірвалися та по підлозі заторохтіли. Нявкнув котисько з бантиком на шиї.
– Боїться, кажеш? То нащо мені такий чоловік на старості літ потрібен? Щоб я за ним старі його сморки підтирала, а він од мене під помелом ховався?
Роман кліпнув очима. Засовався на лавці. Але здаватися не хотів.
– Та як пригрієш, то й диви, оживе чоловік… Удвох і веселіше буде…
– Ни чоловік, а їдна тінь од нього, – рубонула Євка. – Ніж з таким віку доживати – ліпше вже з цим котом. Він хоч муркне коли-не-коли та об ногу тернеться. А з того Адася Тихіського користі направду як із козла молока. Сам кажеш: жінок боїться, як той прусак16– людського ока.
Роман подумав, що його затія мокрим рядном накрилася.
Холєра ясна, до чого ж уперта баба…
Правдива Красна Ружа!
Досі Ружа, хоч пелюстки давно пооблітали.
І на ноги вже, бач, зводиться, знати дає, що пора балачку порожню кінчати. Мусив і собі на ноги ставати.
Спробував ще раз щось сказати:
– Він, Євцю, тойво, Адам… Сам збирався прийти посвататися… Та, казав, з півдороги вернувся… Жижки затремтіли, як то ни раз бувало…
– Кажеш, ни раз… Ну й дурень дурнем… Їдне слово – Тихіський… Вибачай, що блєшчини у мене не водиться, а то б посиділи… Неділя все ж…
– І ти звиняй, Євцю…
Уже за дверима Роман сказав Єві, що правда неїна: дурень дурнем той Адам. Так і загнеться самотиною. Али й правда, що, може, його, Тихіського, тико на світі й тримає ще давня любов до неї, Єви. Тую любов, як дитину малу, у своїй хаті-пустці він гуцикає17. У долонях гріє, хукає з остатніх сил… Ци ж тико ще надовго духу стачить…
– Гарно продаєш свій крам, Романе, – одказала на його мову
Єва. – Тико
Намисто (
Тарган (
Колише (
