відсунувся вбік від вікна. У дзеркалі на зачинених дверях ванної з’явився сорокавосьмирічний білий чоловік: ступінь бакалавра Корнельського університету, диплом доктора медицини Нью-Йоркського університету, помірні жирові коханчики на талії від гранде мокачино зі «Старбаксу». Його борода кольору сіль із перцем скидалася не так на мужньо-лісорубську, як на розкошлану бороду якогось одноногого морського капітана.
Те, що власний вік і обм’якле тіло стали для нього таким сюрпризом, вразило Клінта, як іронічна насмішка. Йому ніколи не вистачало терплячості на чоловіче марнославство, особливо того різновиду, що притаманний середньому віку, а накопичений професійний досвід, як мало що інше, обкраював саме цей тліючий ґніт до зовсім коротенького оцупка. До речі, те, що Клінт вважав великим поворотним моментом у своїй медичній кар’єрі, трапилося вісімнадцять років тому, в 1999-му, коли до молодого лікаря прийшов з «кризою сексуальних амбіцій» перспективний пацієнт на ім’я Пол Мантпільєр.
Він тоді спитав у Мантпільєра:
– Коли ви кажете «сексуальні амбіції», що ви маєте на увазі?
Амбіційні люди прагнуть просування вгору. Ніхто ж насправді не може стати віце-президентом сексу. Це просто такий кумедний евфемізм.
– Я маю на увазі… – схоже було, Мантпільєр зважує різні дефініції. Прочистивши кашлем горло, він визначився. – Я хочу й далі це робити. Я й далі хочу цього прагнути.
Клінт сказав:
– Це не скидається на надзвичайну амбітність. Радше це схоже на цілком нормальне явище.
Для досі ще не розслабленого після клінічної ординатури в психіатрії Клінта це був тільки другий день у власному кабінеті, і Мантпільєр був лише другим його пацієнтом.
(Першою пацієнткою була юна дівчина з певними страхами стосовно поданих нею заяв на вступ до коледжу. Втім, доволі швидко з’ясувалося, що на предметних іспитах вона отримала 1570 балів. Клінт наголосив, що це чудові результати і в лікуванні чи наступному візиті нема потреби. «Зцілена!» – черкнув він унизу сторінки того блокнота, в якому зазвичай робив свої нотатки.)
Сидячи в оббитому штучною шкірою кріслі навпроти Клінта, Пол Мантпільєр того дня був одягнений у білий плетений жилет і штани з напрасованими рубчиками. Сидів він згорблено, закинувши ногу на ногу, і говорив, звісивши одну руку собі на модельну туфлю. Клінт бачив, як він паркував свою карамельно-червону спортивну машину на стоянці навпроти цієї приземкуватої офісної будівлі. Робота у вугільній промисловості на самому вершечку харчової піраміди давала можливість купити таку машину, але його довгасте, виснажене обличчя навернуло Клінтона на думку про сімейство Біґлів, котрі в тому старому коміксі повсякчас вимотували нерви Скруджу Мак-Даку7.
– Моя дружина каже… ну, не так щоб настирливо, але, ви ж самі знаєте, все цілком зрозуміло. Гм, підтекст, тобто. Вона хоче, щоб я це кинув. Відмовився від моїх сексуальних амбіцій, – підсмикнув він угору підборіддя.
Клінт простежив
Beagle Boys – родинний клан злочинців-рецидивістів, які різними способами намагаються пограбувати багатія Скруджа Мак-Дака.
