тут-то, ген-то:«Встань, прокинься, пробудись!
Vivere memento!»
Вітре теплий, брате мій,
Чи твоя се мова?
Чи на гірці світляній
Так шумить діброва?
Травко, чи се, може, ти
Втішно так шептала,
Що з-під криги мертвоти
Знов на світло встала?
Чи се, може, шемріт твій,
Річко, срібна ленто,
Змив мій смуток і застій?
Vivere memento!
Всюди чую любий глас,
Клик життя могучий…
Весно, вітре, люблю вас,
Гори, ріки, тучі!
Люде, люде! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!
Із циклу «Нічні думи»
Ночі безмірнії, ночі безсоннії,
Горе моє!
Мозок наляжуть думки невгомоннії,
В серці грижа, мов павук той, полоннії
Сіті снує.
Виром невпинним бажання сердечнії
Рвуться, летять —
Вічно невтишені і безконечнії…
Мов на свої мене крила безпечнії
Схопить хотять.
Де ви так рветесь, куди ви літаєте,
Думи-орли?
В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?
К земним зіркам же ви й стежки не знаєте
Тут по земли.
О моя ясна, блискуча зірничко,
Де ти живеш?
Чи за життя ще я вздрю твоє личко?
Чи аж по смерти на гріб мій, горличко,
Плакать прийдеш?
Догорають поліна в печі,
Попеліє червоная грань…
У задумі сиджу я вночі
І думок сную чорную ткань.
І коли ж то той жар догорить,
Що ятриться у серці мені?
І чи скоро-то горе згасить
В моїм мізку думки огняні?
Ох, печуть і бушують вони!
Гризе душу й морозить нуда!
Кров кипить, і нутро все в огни —
Вколо ж мур і неволя бліда.
Я боротись за правду готов,
Рад за волю пролить свою кров,
Та з собою самим у війні
Не простояти довго мені.
Не покидай мене, пекучий болю,
Не покидай, важкая думо-муко
Над людським горем, людською журбою!
Рви серце в мні, бліда журо-марюко,
Не дай заснуть в постелі безучастя —
Не покидай мене, гриже-гадюко!
Не дай живому в домовину класться,
Не дай подумать ані на хвилину
Про власну радість і про власне щастя,
Докіль круг мене міліони гинуть,
Мов та трава схне літом під косою,
І від колиски аж по домовину
Жиють з бідою, наче брат з сестрою, —
Докіль життя тяжким нас давить валом,
На пні ламає силою страшною,
Докіль ще недосяглим ідеалом
Для міліонів ситість, тепла хата, —
Докіль на лицях сльози, ніби ралом,
Борозди риють, доки зимна крата
Тюремна руки путає робучі,
Мруть
