Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      І бачила довкола рай і рай!

      Вона була невинна, як дитина,

      Пахуча, як розцвілий свіжо гай.

      Явилась друга – гордая княгиня,

      Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

      Таємна й недоступна, мов святиня.

      Мене рукою зимною вона

      Відсунула і шепнула таємно:

      «Мені не жить, тож най умру одна!»[34]

      І мовчки щезла там, де вічно темно.

      Явилась третя – женщина чи звір?

      Глядиш на неї – і очам приємно,

      Впивається її красою зір.

      Та разом страх бере, душа холоне

      І сила розпливається в простір.

      Спершу я думав, що бокує, тоне

      Десь в тіні, що на мене й не зирне, —

      Та враз мов бухло полум’я червоне.

      За саме серце вхопила мене,

      Мов Сфінкс[35], у душу кігтями вп’ялилась

      І смокче кров, і геть спокій жене.

      Минали дні, я думав: наситилась,

      Ослабне, щезне… Та дарма! Дарма!

      Вона мене й на хвилю не пустилась,

      Часом на груді моїй задріма,

      Та кігтями не покида стискати;

      То знов прокинесь, звільна підійма

      Півсонні вії, мов боїться втрати,

      І око в око зазира мені.

      І дивні іскри починають грати

      В її очах – такі яркі, страшні,

      Жагою повні, що аж серце стине.

      І разом щось таке в них там на дні

      Ворушиться солодке, мелодійне.

      Що забуваю рани, біль і страх,

      В марі тій бачу рай, добро єдине.

      І дармо дух мій, мов у сіті птах,

      Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

      Як стелиться мені в безодню шлях

      І як я ним у пітьму помандрую.

      Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!

      Коли довкола світ увесь засне,

      Я тілько сам замкнуть не можу очі:

      Загиб спокій, і сон мина мене.

      Я сам сиджу і риюсь в своїй рані,

      І плачу й тужу, плачу і клену,

      І мрії всі летять, біжать, мов п’яні,

      До неї! Бачать лиш її одну.

      І бачиться, що з мріями отими

      Й душа моя летить із тіла геть;

      І щось, немов крилаті серафими[36],

      Несе її – і чую я їх лет.

      До мене ж безграничная тривога,

      Бліда розпука підсідає вмить,

      І чорні думи, мов з фортуни рога,

      На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

      І бачиться, що я в якійсь безодні,

      Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,

      І виють звірі, люті та голодні,

      І стогне бір, і гіллям б’ється ліс.

      Ось на розпутті я стою пустому

      І

Скачать книгу