Украдене щастя (збірник). Іван Франко

      «Народну справу мав я погубити,

      А вашу власть скріпить від того дня?

      Невже ж ви так сліпі, що власний розум

      Вам не кричить на се: брехня! брехня!

      Чого не мав сей люд для повної побіди?

      Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.

      Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри, —

      І се, панове, се я дав йому.

      Всі ті, що згибли у остатній січі,

      Ну, чим були б вони в спокійний час?

      Раби, воли, що прожили б весь вік свій,

      Хиляючись, працюючи на вас.

      Тепер вони погибли як герої

      І мученицький прийняли вінець.

      Їх смерть – життя розбудить у народі.

      Се початок борні, а не кінець.

      Тепер народ в них має жертви взір

      І ненастанний до посвят підпал;

      Їх смерть будущі роди переродить,

      Вщепить безсмертну силу – ідеал.

      А ви – ну, що дала вам ся побіда?

      Зміцнила вас? О ні! Зміцнила ваші пута!

      Для вас вона сим пам’ятна одним,

      Що зрадою і підлістю здобута.

      Для вас вона – пухкий, затрутий хліб.

      Гнилі – ви гнитимете дальш від неї.

      Я – вас скріплять? Я викопав вам гріб,

      Бо я – аристократ, а ви – плебеї.

      О так, стискайте зуби й кулаки!

      Я гордо се говорю вам, без ляку:

      Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,

      Ви парфумовані плебеї в фраку!

      Ви паразити з водянистим мозком,

      Ви неробучі, загребущі руки,

      Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

      Лишились тільки хитрощі гадюки!»

      Тут гамір, крик скажений заглушив

      Мою промову. З місць усі зірвались,

      І против мене тлум цілий спішив.

      Сі за склянки, ті за шаблі хапались,

      Ревли: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!»

      Блідії дами за мужчин ховались.

      Я не дрогнув між натовпом грізним.