мені ще одного потиличника й наказав:
– Додому. Хутко!
Ми з Нюхачем побігли в замок, ще швидше, аніж зазвичай, зайняли своє ложе біля каміна й чекали, тремтячи від жаху. Ми чекали, чекали з обіду аж до сутінок. Ми обидва зголодніли, але воліли не йти звідси. На обличчі Барріча я прочитав ще більшу погрозу, аніж у гніві батька Моллі.
Барріч прийшов пізно вночі. Ми почули його кроки на драбині. Мені не потрібен був навіть гостріший нюх пса, аби зрозуміти, що Барріч п’яний. Ми зіщулилися, коли той зайшов до тьмяної кімнати. Барріч важко дихав і витратив більше часу, аніж звичайно, щоб запалити декілька свічок, окрім тої, що запалив я. Після цього він гепнувся на ослін і подивився на нас. Нюхач почав скавчати й перекинувся на спину, як це завше роблять цуценята. Я дуже хотів зробити так само, але тільки злякано подивився на Барріча. Через мить він промовив:
– Фітце, що ж із вас вийде з псом? Бігати з жебраками та злодюгами й запихатися, як тварини… Це при тому, що у твоїх жилах тече кров королів!
Я мовчав.
– Ми обидва винні. Йди сюди, хлопче, ну ж бо.
Я відважився зробити кілька кроків до Барріча, але наближатися боявся. Той спохмурнів, помітивши мій страх.
– Тебе поранили?
Я похитав головою.
– Тоді йди сюди.
Я завагався. Нюхач теж невпевнено скавулів.
Барріч здивовано подивився на нього. Я міг прочитати його думки крізь п’яний погляд. Барріч перевів очі від мене до щенюка, і на його обличчі проступила огида. Він повільно піднявся й відійшов від столу та собачати, яке повзало за його скаліченою ногою. В кімнаті стояла невелика полиця, на якій лежали запилюжені інструменти й інші речі. Барріч повільно простягнув руку і взяв якийсь предмет, зроблений з дерева та шкіри. Предмет аж задуб від довгого лежання. Барріч махнув ним, і той з виляском вдарив по нозі.
– Знаєш, що це, хлопче? – м’яко запитав він.
Я похитав головою.
– Це собачий хлист.
Я тупо подивився на нього. Ми з Нюхачем ще не стикалися з цим і не знали, як реагувати. Напевне, Барріч помітив моє збентеження. Він приязно всміхнувся і продовжував говорити до мене доброзичливим тоном. Але я відчув якісь приховані нотки в його голосі.
– Це інструмент, Фітце. Виховний засіб. Коли в тебе є цуценя, яке тебе не слухається – наприклад, ти йому кажеш: «До мене», а воно не йде, – то два-три удари – і воно вже підкоряється. Отже, ця штука допомагає цуценятку вчитися.
Барріч говорив звичним тоном, рухаючи хлистом, який «танцював» на підлозі. Ми з Нюхачем не могли відірвати погляду від «виховного засобу», а коли Барріч зненацька замахнувся ним у бік пса, той перелякано дзявкнув, відскочив від нього й заховався за мене.
Барріч повільно присів на ослін біля каміна, закривши очі рукою.
– Едо, – видихнув він, чи то лаючись, чи то молячись.
