з собакою, думати і бачити, як він, розповідати один одному різні речі?
На хвильку я задумався над цим. Так, це правда.
– Ніхто, – нарешті відповів я. – Так вийшло, бо ми багато часу провели разом, – додав, гадаючи, що це слугуватиме поясненням. Барріч похмуро подивився на мене.
– Ти говориш не як дитина, – раптом зауважив він. – Але я чув, що так було у всіх, хто володів стародавнім Вітом. Від самого народження вони були не зовсім дітьми. Вони завжди знали надто багато, а з роками дізнавалися ще більше. Тому в давні часи полювати на них та вбивати не вважалося злочином. Розумієш, про що я тобі кажу, Фітце?
Я заперечно похитав головою. Барріч насупився через моє мовчання, тому я вичавив із себе:
– Я намагаюся зрозуміти. Що таке стародавній Віт?
Барріч недовірливо подивився на мене. Потім недовіра змінилася на підозру.
– Хлопче! – погрозливо промовив він, але я лише безневинно подивився у відповідь. За мить Барріч повірив у мою необізнаність. – Віт… – повільно почав він і спохмурнів. Барріч подивився на свої руки, наче згадуючи якийсь стародавній гріх. – Це сила крові тварин. Схоже на Скілл, який передається по королівській династії. Спочатку це як чудо, що дозволяє розуміти мову тварин. Але потім ця сила оволодіває тобою й обертає тебе на тварину, як і всіх інших. Скоро все людське в тобі вмирає, а ти бігаєш з ними, говориш їхньою мовою та пізнаєш смак крові, зграя тварин стає для тебе рідною. Жодна людина не скаже, що ти колись мав людську подобу. – Барріч говорив усе тихіше й тихіше і вже не дивився на мене, а обернувся до каміна і спостерігав за кволим полум’ям. – Як кажуть, коли людина приймає подобу звіра, то вбиває не через голод, як то робить та ж тварина, а вбиває з людською жадобою. Вбиває заради того, щоб убивати… Невже ти цього хочеш, Фітце? Втопити свою королівську кров у крові дикого полювання? Бути звіром серед звірів лише заради знання, які це тобі дає? А найгірше відбуватиметься до цього: що, як раптом запах свіжої крові зведе тебе з розуму, а вигляд здобичі опанує всіма твоїми думками?
Голос Барріча ставав м’якшим, і я відчув у ньому гіркоту, коли той запитав:
– Уяви, що ти прокидаєшся і тебе лихоманить та кидає в піт, оскільки почався шлюбний сезон, а твій товариш почув це. Саме ці знання ти хочеш показувати своїй дамі в ліжку?
Я зіщулився.
– Не знаю, – тихо промовив я.
Барріч гнівно обернувся до мене.
– Ти не знаєш? – гаркнув він. – Я кажу тобі, до чого це може призвести, а ти не знаєш?
В мене пересохло в роті. Нюхач згорнувся біля моїх ніг.
– Але я дійсно не знаю, – заперечив я. – Як я можу знати, поки цього не зробив? Як я можу про це говорити?
– Але я можу! – заволав Барріч. Я відчув його лють і те, що він сьогодні добряче надудлився. – Щенюка треба позбутися, а ти зостанешся тут під моєю опікою. Тут я зможу за тобою наглядати. Якщо Чівелрі не забере мене до себе, то це найменше, що я можу для нього зробити. Я подбаю про те, щоб його син виріс людиною, а не вовком. Я зроблю це, навіть
