з собаками, щоб вони тебе слухалися. Я навчу тебе людському поводженню з тваринами.
Барріч зробив наголос на останній фразі й помовчав для впевненості, що я зрозумів його. Моє серце заскімлило, але я кивнув і додав:
– Так, сір.
– Після обіду ти переходиш у їхнє розпорядження вправлятися зі зброєю і тому подібне. Напевно, вони вчитимуть тебе Скіллу врешті-решт. Взимку ти будеш навчатися мов та жестів усередині. Без сумніву, тебе будуть вчити читати, писати й рахувати. Також історії. Я не знаю, для чого тобі те все, але вчись добре, щоб король був задоволений. Його краще не розчаровувати, не те що сердити. Краще б ти взагалі не потрапляв йому на очі, але я не попередив тебе про це. Втім, уже пізно.
Барріч раптом прокашлявся і вдихнув.
– А, ще дещо зміниться.
Він підняв шматок шкіри, з якою працював, і знову перегнув її. Здавалося, він розмовляє зі своїми пальцями.
– З цього моменту в тебе буде власна кімната в замку, там, де сплять всі аристократи. Ти б уже спав там, якби прийшов вчасно.
– Що? Я не зрозумів. Кімната?
– Ага, отже, ти можеш швидко відповідати, коли при пам’яті? Ти почув, що я сказав, хлопче: власна кімната в замку.
Барріч помовчав, а потім приязно продовжив:
– Нарешті я знову зостануся сам. А, і завтра з тебе знімуть мірки, щоби пошити одяг та чоботи, хоча навіщо шити взуття на ногу, яка досі росте, я не…
– Я не хочу там кімнати. – Хоча життя з Баррічем стало нестерпним, невідоме мене страхало більше. Я уявив собі велике холодне приміщення з кам’яними стінами, де в кутках ховаються тіні.
– Ну, тобі вона потрібна, – безжалісно промовив Барріч. – Вже давно пора. Ти син Чівелрі, хоч і позашлюбний. Тобі не личить жити у стійлі, як безпритульному псу.
– Але мене це влаштовує, – у відчаї відповів я.
Барріч підняв голову і суворо подивився на мене.
– Ти диви! Щось ти розбалакався сьогодні, чи не так?
Я опустив очі.
– Ти живеш тут, хоча ти не безпритульний пес, – похмуро зауважив я.
– І не бастард принца, – стримано відповів Барріч. – Фітце, ти житимеш у замку і годі.
Я зважився подивитися на нього. Він знову говорив до пальців.
– Краще я був би безпритульним псом, – насмілився сказати я і додав, хоч мій голос і тремтів від страху: – Ти б не дозволив, щоб таке зробили з безпритульним псом, змінивши все й одразу. Коли вони віддали цуценя породи бладгаунд лорду Грімсбі, ти відправив свою стару сорочку разом з ним, щоб йому була якась згадка про дім, поки воно не звикне.
– Ну, – сказав Барріч. – Я не… йди до мене, Фітце. Ну ж бо, хлопче.
Я підійшов до нього, як собача, в якого є лише один хазяїн. Він злегка поплескав мене по спині та скуйовдив волосся, наче я й справді був псом.
– Не бійся. Тим паче, – промовив Барріч, і його голос пом’якшав, – вони сказали, що тобі лише дадуть
