може, знайдеш… Звідтіль не одна вже разом із свободою й гвардійця безхозного матері приносила в пелені… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи?
– Не вернусь. Ніколи. Ухрюкалась мені ваша ферма!
Бухгалтер іронічно прискалив живе око.
– Куди ж помандруєте, коли не секрет? Чи не слідом за дідом, на шахти?
– А там що, не моя країна? Тільки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаєте, плакатиму за нею, за вашими «благами»?
– Адресок пришли, хоч де ти будеш…
– Буду там, де ніхто мене не падлючитиме! Не обливатимуть брудом такі, як ваша ротата супружниця!
– Тихіше, тихіше, – мимоволі прищулився бухгалтер, зиркнувши на вікна, і перейшов одразу на серйозний тон. – Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав… Їхала б собі десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сім’ї розлад… А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаєм за сина, хоч я й не знаю, чи є для того підстави…
Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона відмовчалась.
– Отже, як батько сім’ї, особисто я був би навіть зацікавлений, щоб дати тобі вічну командировку… Але ж порядок є порядок. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих місити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твої руки ой як потрібні…
Єльку наче батогом цвьохнули.
– Вам руки мої потрібні? Ось вони, потріскались від ваших благ! – І аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчині тугі долоні.
– Тільки без цього, – відхилився він, оберігаючи своє скляне око.
– А в мене не тільки руки! – розчервонівшись, нічого не чуючи, вистрілювала Єлька. – В мене ще й душа є! Не всю випекли. Не дасте довідки – так піду!
– Безпачпортною, дівчино, недалеко зайдеш… Там швидко підберуть. А документа… вибачай. Аніяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут їж.
І не видав.
Увечері на бухгалтеровім подвір’ї знову була сварка, знову звідти на все село розліталося бухгалтершине дике, шмагаюче:
– Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш? Цей викрик став Єльці замість паспорта. З каменем цих слів на душі – «потоптанка… росу збив!» – вдосвіта подалася до міста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирі іншого життя назавжди загубитись для односельців.
IV
Так опинилась вона в дядька свого по матері, в Ягора Катратого на Зачіплянці.
Чим могла пояснити йому своє прибуття? Відпустили, мовляв, має думку в технікум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повірив. Раменистий, кремезний, з обиччям грубим, що його життя на глибоку оранку поорало, уважно глянув на неї з-під дашка накошланих брів:
– А документи ж як… у порядку?
– Не всі ще зібрала, – зам’ялась племінниця. – Але будуть.
Може, він навіть і догадався. А може, й до того щось уже про неї перечув, бо не став далі допитуватись.
– Поживи, оговтайся. Та й мені чимось допоможеш.
