його солов’їний концерт. Обидва, Микола й Ромця, простували через майдан безмовні, в задумі. Постояли на тому місці, де колись нібито була дзвіниця, стояла окремо від собору, але вони вже її не застали, ще до війни дзвіниця зникла, дзвони познімано, язики повиривано, іржава рейка – бездарна замінниця дзвонів – вульгарним уламком висить на стовпі як герб догматиків і юшкоїдів… Так її атестує Ромця, першим порушуючи мовчанку.
– Чи, може, так і треба? – вголос роздумує він. – Може, в наш час тільки такий і потрібен до всього підхід, грубо утилітарний? – Його сухе, з гострим підборіддям обличчя біліє якось трикутно під начесаним на лоба чубом; цього разу воно серйозне, без усмішки. – Скільки поколінь тут, як осіннє листя, перегнало вітром часу… Були, перейшли. Отак і нас віджене, одвіє у безвість… Були такі, проіснували – і в небуття, безслідно…
– Ти гадаєш – вони безслідно? – поклав йому руку на плече Баглай. – Гадаєш, що в нас із тобою нічого й не зосталося від них?
Звернули на Веселу, всілися пофілософствувати на Віруньчиній лавці.
– Ті, що піднімали дзвони на дзвіниці, оті наші Бетховени степові, вони знали, що робили, – знову почав Орлянченко. – Я вже не кажу про таких, як та Майя Прапірна, що свідомо пішла на смерть… А зараз? – І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднім, що переходить на інший завод. На той, де в цех заходять у білих халатах, де спецхарчування одержують… Годі, не бажає він більше газами отруюватись на металургійному.
– На крутий ідеш поворот, – зауважив Микола.
– Тобі це дивно чути? – нахиливсь до нього Орлянченко. – Ти, певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчування…
– Можна подумати, що ти голодний…
– Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути… І хіба один я такий? Людина – звучить гордо?11 Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому – «Ти звучиш гордо» – він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…
– А от на заводі він, кажуть, добре починав.
– Отож, починав! Але є така штука – наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи – і пропав… Жадобою влади – тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт – і вся пісня!.. Але ж як воюють! Отам битви – не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…
– Невтішна
Алюзія на п’єсу М. Горького «На дне» (1902).
