виривався важкий, задушливий кашель. Сем не могла відірватись від своєї роботи, але я помітила, як вона час від часу позиркує в мій бік, силкуючись оцінити ситуацію. Вона червоніла від люті, що хвилею здіймалась з шиї до обличчя, тож я могла лише уявити, які слова вона притлумлює в собі. Її кістлявий лікоть торкнувся мого, немов нагадуючи, що вона поруч.
А потім я відчула, як той самий солдат за моєю спиною погладжує мою руку і плече, одночасно обережно і болісно повільно ставлячи на мій стіл черевик.
– А ось ці черевики, – повільно промуркотів він, копнувши пластмасовий контейнер, в якому лежало вже готове взуття, – ти зашнурувала?
Якби я не знала, як мене за це покарають, то я б розридалась. І що довше я там стояла, тим дурнішою і присоромленішою почувалась, але не могла зронити навіть словечка. Не могла поворухнутися. За зціпленими зубами мій язик наче набряк, ставши вдвічі більшим, ніж зазвичай. Думки в моїй голові настирливо зумкотіли, утворюючи одне каламутне хмаровиння. Перед очима все пливло.
І знову іржання за спиною.
– Шнурування нікудишнє! – Він взявся обіймати мене вже лівою рукою, допоки не залишилось навіть дюйма його тіла, яке би не притиснулося до мене. В моєму роті з’явився якийсь новий присмак – чогось кислого.
За столами запанувала цілковита тиша.
Моє мовчання тільки під’юджувало його. Раптом він ухопив контейнер і перевернув його, зі страшенним шумом розсипавши десятки черевиків по всьому столу. Тепер за цим дійством спостерігала вся фабрика. Мені здавалося, що мене взяли і викинули під безжальне світло.
– Нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє, нікудишнє! – наспівував він, розкидаючи черевики навколо. Хоча насправді все було як слід. Черевики були ідеальними. Зрештою, це були просто черевики, хоча я знала, чиї ноги в них взуватимуться. Мені стало розуму не послати його в дупу.
– Зелена, чи ж ти, крім того, що німа, ще й оглухла?
І раптом, наче грім серед ясного неба, чітко пролунав голос Сем:
– Це мій контейнер.
І тоді лише одна думка промайнула в моїй голові: ні, тільки не це!
Я відчула, як солдат за моєю спиною, сіпнувшись, відсахнувся назад. Вони завжди поводились так, дивуючись, що ми досі ще вміємо говорити, використовувати слова проти них.
– Що ти сказала? – гаркнув він.
Я помітила, як на її губах народжується образа. Вона крутила її язиком, немов лимонну карамельку.
– Ти мене почув. Чи, може, від запаху поліролі твій мозок уже втратив останню клепку?
Я знала, чого вона сподівалася, коли невідривно дивилася на мене. Я знала, чого вона прагне. Того самого, що вона дала мені, – підтримки.
Я позадкувала, обома руками тримаючись за живіт. Не роби цього! – промовляла я сама до себе. – Не роби. Вона сама впорається. Сем нічого було приховувати, та й відваги їй вистачало, але щоразу, коли вона так вчиняла, захищаючи мене, я аж терпла від страху, почуваючись
