Темні уми. Александра Бракен
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Темні уми - Александра Бракен страница 12
Я дозволила їй ще раз накрити моє обличчя вологим рушником, насолоджуючись теплом, що йшло від неї, коли вона нахилилась нижче. Вона пахла розмарином і давно забутими речами. На мить, лише на однісіньку мить, вона поклала руку на мою, і цей дотик виявився чимось більшим, ніж я могла витерпіти.
Я не вдома й ця жінка – не моя мама. Я почала хапати ротом повітря, відчайдушно намагаючись утримати в собі забуті почуття. Я не могла плакати, принаймні не в її присутності чи присутності інших дорослих. Не дам я їм такої втіхи.
– Тобі досі боляче?
Я розплющила очі лише тому, що жінка почергово відтягнула мені кожну повіку, посвітивши в зіниці ліхтариком. Я хотіла затулитися руками, проте руки були пристібнуті до ліжка застібками-липучками. Боротися із цим не мало сенсу.
Цокнувши язиком, жінка відійшла, прихопивши з собою і квітковий аромат. Кімната сповнилась запахом антисептика та перекису водню, і тепер я точно знала, де перебуваю.
Шум в лазареті Термонда нерівномірно то виринав, то затихав, нагадуючи морський прибій. Дитячий крик болю… стукіт черевиків по білій плитковій підлозі… поскрипування коліщаток в інвалідному візку… Здавалося, наче я, приклавши вухо до бетонної стіни, лежу над тунелем і прислухаюся до гулу машин, що проїжджають наді мною.
– Рубі?
Жінка була вдягнута у медичний костюм, поверх якого білів халат. Беручи до уваги бліду шкіру і світле волосся, вона була майже непомітна на фоні білої завіски, що відгороджувала моє ліжко. Помітивши мій пильний погляд, жінка посміхнулась – так щиро і так гарно!
Це була наймолодша лікарка з-поміж усіх лікарів, котрих мені доводилося бачити в Термонді, хоча, слід зізнатися, кількість моїх відвідин лазарету не перевищувала кількості пальців на одній руці. Один раз лежала з гастроентеритом та зневодненням, які Сем жартома діагностувала як «виставу з виверженням кишківника», і ще раз через розтягнений зап’ясток. В обох випадках після обмацування зморщеними руками я почувалася гірше, ніж до потрапляння в лазарет. Ніщо настільки швидко не виліковує грип, як думка про старого збоченця, від якого тхне одеколонним спиртом і лимонним милом.
Ця жінка була нереальною. Все при ній.
– Мене звати доктор Беґбі. Я волонтер із корпорації «Леда».
Я кивнула, помітивши на нагрудній кишеньці халата значок у вигляді золотого лебедя.
Вона нахилилася ближче.
– У нас велика медична компанія, яка проводить дослідження та присилає лікарів, щоби допомагати таким, як ти, у таборах. Якщо тобі так буде зручніше, можеш звати мене просто Кейт і забути, що я лікарка.
Звісно, що зручніше. Я вирячилась на руку, яку вона до мене простягнула.
Запала тиша, порушувана лише пульсуванням крові у моїх скронях. Коли зніяковіння