їхню відсутність.
Там не було моїх відповідей на запитання лікарки Беґбі.
Це була записка, і в ній ішлося про таке:
Новий комендант табору перевіряв, чи є невиявлені Ж, П, Ч. Твоя неадекватна реакція означає, що вони знають, що ти не З. Роби точно так, як я тобі скажу, інакше завтра вони тебе вб’ють.
У мене трусилися руки. Щоби дочитати записку до кінця, мені довелося покласти блокнот на коліна.
Я можу тебе вивезти. Перед сном випий дві таблетки, що під цією запискою, але так, щоби ССПівці нічого не помітили. Якщо не вип’єш, тримай це в таємниці, але я не можу захистити тебе, поки ти тут. Знищ це.
І підпис: Друг, якщо забажаєш.
Ще раз перечитавши записку, я вирвала її з-під затискача і запхала в рота. На смак вона була схожа на хліб, що нам видавали на ланч.
Таблетки були в маленькому прозорому пакетику, прикріпленому до моєї справжньої медичної карти. Лікарка Беґбі лише коротко дописала як курка лапою: суб’єкт 3285 вдарилася головою об землю і знепритомніла. Суб’єкт 3286 вцілила їй ліктем по носі. Можливий струс мозку.
Мені так кортіло звести очі й зазирнути в чорне вічко відеокамери, але я стрималась. Я запхнула таблетки в стандартний спортивний бюстгальтер, які таборові наглядачі видали нам, коли зрозуміли, що п’ятнадцять тисяч дівчаток-підлітків не завжди залишатимуться пласкими дванадцятирічними дітьми. Я гадки не мала, що роблю. Справді, не мала. А серце так стукотіло, що якоїсь миті я не змогла навіть вдихнути.
Чому лікарка Беґбі зробила це для мене? Вона знала, що я не Зелена, але вона приховала це, написавши у звіті неправду, чи, можливо, це просто фокус? Щоби побачити, як я сама себе викрию?
Я затулила обличчя долонями. Пакунок із таблетками обпікав мені шкіру.
…завтра вони тебе вб’ють.
Чому вони вичікують? Чому би мене зараз не вивести біля автобуса і не застрелити? Чи тут щось інше? Що вони зробили з усіма тими Жовтими, Помаранчевими і Червоними? Вбили їх, тому що ті видавалися надто небезпечними?
Я надто небезпечна.
Але я не знала, як використовувати мої здібності. Я була не така, як інші Помаранчеві, котрі могли подумки наказувати чи навіювати будь-які думки навколишнім. Я володіла лише стихійною силою, яку не вміла контролювати, – безмір болю і жодної користі.
Наскільки я зрозуміла, мені варто лише торкнутися людини, щоби мої здібності проявилися, а тоді… це радше скидалося на читання чужих думок, а не на керування ними. Я ніколи нікому не навіювала думок, та й, власне, не мала ні можливості, ні бажання це робити.
Кожне проникнення в чужий мозок, зумисне чи ні, залишало в моїй голові бедлам думок та образів, слів та болю. Відтак потрібні були години, щоби прийти до тями.
Уявіть, як чиясь рука проникає крізь ваші груди, крізь кістки, а відтак міцно-преміцно хапає вас за хребетний стовп. А тепер уявіть, що вас починають трясти так несамовито, що світ кружляє і втікає з-під ніг. Уявіть також,
