що кожен у віці від двадцяти двох до сорока мусив служити, і то переважно у новому Псі-підрозділі.
Я зціпила зуби. Увесь світ закрутився піді мною, намагаючись затягнути мене у свої темнóти. У голові знову зринули слова ССПівця.
Ще одну ніч? – міркувала я. Скільки ж я тут пролежала?
Хоч я все ще почувалася немов у тумані, все ж пішла за солдатом по коридору. Ізолятор мав лише два невеличкі поверхи. Стеля нависала так низько, що навіть мені здавалось, що я ось-ось зачеплю головою пройми дверей, що їх ми проминали. На першому поверсі знаходилися лікарняні ліжка, а другий призначався для тих дітей, котрі потребували того, що ми називали «тайм-аутом». Іноді туди відправляли заразних хворих, проте найчастіше на цей поверх потрапляли діти, які остаточно з’їхали з глузду, тим більше, що завдяки Термонду скалічені мізки калічилися ще більше.
Я намагалася зосередитися на тому, як то опускаються, то здіймаються плечі ССПівця під чорною уніформою, проте це виявилося надто складно, коли чимало завісок було розсунуто, щоби будь-хто міг зазирнути всередину. На більшість боксів я не зважала взагалі або лише мигцем зиркала в той бік, але передостанній біля вхідних дверей…
Моя хода мимоволі уповільнилась, тим самим даючи моїм легеням час вдихнути розмаринові пахощі.
Я чула, як лікарка Беґбі розмовляє зі ще однією «Зеленою» дитиною. Я впізнала цього хлопчика. Його кабінка була просто навпроти моєї. Метью? Чи, може, Макс? Його обличчя теж було у крові. Кров позапікалась біля носа й очей, обагрила щоки. Я відчула, ніби мені в живіт камінь вцілив. Цього Зеленого також викрили? Чи вона укладає з ним таку саму угоду, як і зі мною? Мабуть, я не єдина, хто здогадався, як обманути систему відсортовування – на кого вплинути, кому збрехати.
І, можливо, ми були з ним однієї крові.
І, можливо, ми обоє завтра вже будемо мертвими.
«Не відставай!» – гаркнув солдат. Він навіть не намагався приховати роздратування, коли я пленталась за ним услід, але перейматися йому не було через що, бо я, будучи при тямі, у жодному разі не залишилася би в ізоляторі. Тим паче коли над головою зависла нова загроза. Я знала, що вони колись отут витворяли.
Я знала, що приховано під шарами білої фарби.
Перші діти, яких вони сюди привезли, зазнали гіркої долі в якості «лабораторних морських свинок» – їх брали на жахітні муки цілим сонмом електросудомної терапії і мозкової м’ясорізки. Історії про це переповідали з уст в уста з якимось збоченським, майже святобливим трепетом. Учені намагались знайти спосіб вибавити дітей від цих здібностей, «реабілітувати», але натомість просто позбавляли їх волі до життя. Ті, котрі «реабілітувалися», під час першої хвилі почали працювати охоронцями. На превелике щастя, мене привезли під час другої. Коли табір розростався, кожна наступна хвиля чимраз більшала, і, відповідно, табір розширявся, аж поки – три роки тому – у таборі геть не стало місця. Після того автобуси більше не приїздили.
Солдату
