очима все пливло, але хрускіт гравію під ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, і не розчути його було неможливо.
Я радше відчула, ніж побачила, як напружилася лікарка Беґбі. Опираючись на її плече, я намагалась не зупинятись, але мої ноги відмовлялись іти.
Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартні солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.
– …така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.
Відтак заговорив ССПівець.
– Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.
– Допоможеш мені довести її до джипа? – запитала лікарка Беґбі.
– Якщо вона хвора…
– Це займе хвилину, – обірвала його лікарка. – І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.
Цей голос я упізнала – такий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.
– На переднє сидіння? – запитав він.
Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.
– Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?
Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.
– Усе нормально. Лікарка… – Взявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей. – Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка…
– Беґбі, – швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.
– Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.
– Прийнято. Скажіть, щоби рушали просто до брами, я повідомлю патруль, щоби пропустили.
Хоч і з натужним підвиванням і скреготом, але джип таки завівся. Крізь вітрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий ліс, що стіною темнів за нею. Лікарка Беґбі перегнулась, щоб пристебнути мене.
– От дідько, та вона в ауті, – солдат повернувся, нахилившись над віконцем з боку лікарки Беґбі.
– Ще б пак, я їй дала доволі-таки сильне заспокійливе, – розсміялася лікарка Беґбі.
Я відчула, як у грудях все стиснулось.
– У такому разі до завтра…
– Проходитимеш мимо, не забудь зайти привітатися, гаразд? – сказала лікарка Беґбі. – У мене перерва близько третьої.
Вона не дала йому
