вважала, що це казочка, вигадана нашим поколінням. У таке важко повірити.
– Ми… – сказала Кейт, зробивши після цього промовисту паузу, – ми є організацією, що присвятила себе допомозі дітям, котрі постраждали від нових урядових законів. Джон Елбен – чула про такого? Колись він був радником із розвідки в Ґрея.
– Він заснував Дитячу Лігу?
Вона кивнула.
– Коли померла його донька, він усвідомив, що трапиться з дітьми, котрі вижили, відтак покинув Вашинґтон і спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дітьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настільки далеко, що ні «Нью-Йорк Таймс», ні «Пост», ні будь-яке інше видання не зважилося би розповісти правду, позаяк усіх їх Ґрей узяв в шори, мотивуючи це «питанням національної безпеки», а маленькі видання з фінансових причин взагалі змушені були закритися.
– Отже… – Я намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, мені не почулося. – Він створив Дитячу Лігу… щоби нам допомагати?
Обличчя Кейт осяяла усмішка.
– Абсолютно правильно.
То чому ти тільки мені допомогла?
Питання вигулькнуло, як чортополох – колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається – так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.
– А що з рештою? – не впізнала я власного голосу. – Що з іншими? Тобто іншими дітьми?
Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.
– Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.
Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!
Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там…
– О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти. – Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу. – Я мала на увазі… навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.
– Просто я там їх залишила… – мовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї. – Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?
– Я вже казала тобі, – тихо промовила вона. – Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Решта – у безпеці.
– Вони завжди у небезпеці, – заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала
