style="font-size:15px;"> Цього разу Кейт не мала сил на мене глянути.
– Я не хотіла стати тією, хто розповість тобі про це, але зараз все набагато гірше, ніж було раніше. За останніми даними Ліги, два відсотки населення країни віком від десяти до сімнадцяти перебувають у виправних таборах.
– А решта? – запитала я, вже знаючи відповідь. – Дев’яносто вісім відсотків.
– Переважна більшість стала жертвами ГПІНу.
– Померли, – виправила я. – Всі діти? Усюди?
– Ні, не всюди. Кілька епідемій, як повідомляли, спалахнули і в інших країнах, але тут, в Америці… – Кейт глибоко вдихнула. – Не знаю, скільки тобі зараз слід розповідати, бо не хочу перевантажувати тебе, але, як мені видається, Псі-сили чи ГПІН запускаються в підлітковому віці…
– Скільки? Хіба вони справді так нічого не винайшли за всі ті роки, поки я перебувала у Термонді? Скільки ж нас лишилося?
– За урядовими даними, приблизно чверть мільйона дітей до вісімнадцяти років, але за нашими оцінками – це десята частина від цієї чисельності.
Мені до горла підступила нудота. Відстібнувши ремінь, я нагнулась уперед, схиливши голову між колінами. Кутиком ока помітивши, що Кейт опустила руку, так наче збиралась покласти її мені на спину, я знову вивернулась. Ще довго єдиним звуком поміж нами був шерхіт гуми по старому асфальті.
Я досить довго сиділа, заплющившись й нахилившись, тож Кейт захвилювалась.
– Тебе досі нудить? Нам довелось дати тобі велику дозу пеніциліну, щоби запобігти судомам. Повір, якби ми мали змогу вчинити інакше, ми б так і вчинили, але нам були потрібні якісь серйозні симптоми, щоби солдати знову забрали тебе в ізолятор.
Мартін сопів на задньому сидінні, поки його дихання не вирівнялось у такт із шерхотом гуми по старій дорозі. У мене стиснулось у шлунку, коли я подумала про те, щоби спитати, скільки саме кілометрів ми від’їхали від Термонда, наскільки насправді далеким від нас тепер є минуле.
– Знаю, – мовила я згодом. – Справді, дякую.
Кейт нахилилась до мене і, перш ніж мені спало на думку її спинити, лагідно погладила мене по руці – від плеча вниз. Я відчула, як десь глибоко в голові затріпотіло щось тепле, я впізнала це зігріваюче тремтіння. Перший гарячий спалах з її думок стрімко з’явився і зник, відбившись у моїх очах, немов на фотонегативі. Маленька дівчинка з ясно-білявим волоссям у високому кріслі, рот розплився у беззубій усмішці. Наступна сцена затрималася достатньо довго, аби я збагнула, що бачу пожежу. Всюди – вогонь: він здіймається по стінах, він такий пекучий, неначе сонце. Це спогад? Я вся так тремтіла, що мені довелось зціпити зуби, щоби не виблювати. У спогадах Кейт прослизнули сріблясті двері, до яких прикріплений аркуш паперу із видрукованим чорним «456В». Блискавкою мигнула рука, що тяглась до дверної ручки, – тоненькі худі пальчики Кейт, які, торкнувшись розжареної ручки, вмить сахнулися назад.
Рука стукнула по дереву, потім нога. Образи колихалися, кучерявлячись
