осклілими очима. Якоїсь миті я відчула, як його рука ковзнула по моїй, так наче він намагався мені допомогти. Я відсахнулась, опустившись униз між заднім та пасажирським сидіннями. І хоча я ледь не приклеїлася спиною до дверей, а коліньми вперлась у груди, ми все одно сиділи надто близько. А коли він усміхнувся, цього вистачило, аби в мене пішов мороз поза шкірою.
У Термонді були хлопці. Власне, було чимало. Але будь-які дії, які передбачали змішування статей, хай то спільний обід, співмешкання у боксі чи навіть випадкова зустріч по дорозі в душову, були суворо заборонені. Солдати та наглядачі табору контролювали виконання цього правила так само суворо, як і те, що стосувалось – умисного чи випадкового – використання своїх здібностей. Через що, певна річ, вже сп’янілі від гормонів мізки дітей остаточно злітали з котушок, перетворюючи декого з мого боксу на елітну породу таємних сталкерів.
Може, я не знала «правильного» способу взаємодії з протилежною статтю, але я цілком певна, що і Мартін теж цього не знав.
– Правда, прикольно? – спитав він.
Я гадала, що він жартує, допоки не помітила його надто уважний погляд. Знову почався свербіж, потім – пощипування від чергової спроби залізти мені у голову, жах, що повзе уздовж хребта, так ніби хтось проводив по ньому крижаним пальцем. Притулившись до дверей, я не зводила очей з Кейт, але це не рятувало.
Ми геть різні, – усвідомила я. – Хоча нас запроторили в одне і те саме місце і жили ми в однаковому страху, але він… він такий…
Треба було змінити тему, відвернувши його увагу від хай-там-що він збирався зробити. Кондиціонер працював, але про це годі було здогадатись.
– Гадаєш, у Термонді помітили наше зникнення? – спитала я, порушуючи тишу.
Кейт вимкнула передні фари.
– Гадаю, так. У солдатів бракує людей, щоб організувати повноцінне полювання на нас, але я цілком упевнена, що вони, додавши два і два, здогадались, хто ви.
– Що ти маєш на увазі? – спитала я. – Що ми – Помаранчеві? Ти ж наче казала, що вони вже знають. Тому ми мали так швидко тікати.
– Вони майже здогадались, – пояснила Кейт. – Вони тестували частоти Помаранчевих та Червоних у Спокій-контролі. Гадаю, вони самі не сподівались, що все так швидко спрацює, ось чому ми мали хутко звідти забиратись.
– Частоти, – повторив Мартін. – Тобто вони щось до них додавали?
– Саме так, – усміхнулась йому Кейт у люстерко заднього огляду. – У Лігу дійшла чутка про їхні нові методи визначення дітей, яких хибно класифікували, коли привезли до табору. Я упевнена, що дорослі не чують частот Спокій-контролю.
Ми обидвоє кивнули.
– Вчені працювали над створенням частот, які здатні чути й опрацьовувати лише деякі діти з паранормальними здібностями. Є довжини хвиль, які здатні чути всі, а є такі, які чують тільки Зелені, чи Сині, чи – як у вашому випадку – лише Помаранчеві.
У цьому був сенс, але від того було не менш страшно.
– Знаєш,
