коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.
– Он як, – мовила Кейт. – І у тебе так, Рубі?
Ні, власне, зовсім не так. Я глянула на мої руки, на яких під нігтями досі був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповім, на що саме я здатна, то приголомшу їх понад свої сподівання.
– Я не навіюю людям думки, я просто бачу різні речі.
Принаймні наскільки мені відомо.
– Ого… оце так… ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайні. Тільки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовірно!
Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я відчула, як за спиною Мартін схопив кілька пасем мого волосся і почав накручувати на палець. Я бачила відображення свого кругловидого обличчя у дзеркалі заднього огляду: великі очі, що здавались заспаними, густі, темні брови, повні губи – і огиду, що ковзнула по них.
Я не повинна була цього робити, але я ковтнула наживку. Мартін ледве встиг відсахнутись, коли я, різко розвернувшись, збила його липку руку йому на коліна. Від чергового вдиху у мене перехопило горло. Не чіпай руками, – хотілося крикнути мені, – чи ти гадаєш, що я не зможу попереламувати всі пальці на цій руці. Але він тільки сміявся з мене, облизуючи свою болячку і знову здіймаючи руку. Цього разу він, дражнячись, тільки поворушив своїми пальцями в мій бік. Нахилившись уперед, я готова була схопити його за цей самий зап’ясток, щоби вгамувати підсвинка – спокійно і непохитно.
Але такої реакції він і чекав. Усвідомлення цього повільно і важко сповнювало моє єство. Він прагнув, аби я показала йому свої можливості, щоби я вдосконалювала їх, підживлюючи їх тією ж збоченістю, що й він.
Я знову від нього відвернулась, стиснувши кулаки, коли він переможно хихотів.
Цікаво, це моя злість чи він мені її навіяв?
– Агов, усе гаразд там? – гукнула Кейт через плече. – Тримайтесь, ми майже приїхали.
Який би вигляд Мерлінґтон не мав раніше, тепер він, притиснутий сірим хмаровинням і густою мрякою, виглядав значно гірше. Дивно і страхітно настільки, що навіть Мартін облишив забавки з моєю головою.
Занедбані торговельні центри з розтрощеними вітринами тривожили ще до того, як ми дістались до першого кварталу з маленьких коричневих, сірих і білих будиночків. Проминули чимало покинутих уздовж вулиць і на дорогах автівок, на деяких на задньому вікні виднівся жовтогарячий напис «ПРОДАМ», але всі вони були вкриті товстим шаром із коричневого зотлілого листя.
Навколо автівок – купи манаття, ящики від меблів, килимки, комп’ютери. Цілі приміщення, напхом напхані електронним непотребом, що поволі іржавів.
– Що тут трапилось? – спитала я.
– Важко пояснити, але пригадуєш, що я розповідала тобі про економіку? Після нападу у Вашинґтоні уряд впав у прострацію, тож одне спричинило інше. Ми не могли сплачувати національний борг, бракувало грошей на штати, не виплачували
