вони просто відмовились долучитися до Ліги.
Усвідомлення цього ширилось у моїх грудях, як пожежа, випалюючи все на своєму шляху. Сама лише думка, картинка перед очима, як я торкаюсь тієї зброї, а потім стріляю в одного з них… невже це те, що потрібно зробити, щоби вважатися членом їхнього братства?
Чи я повинна взяти приклад з Мартіна і самій стати смертельною зброєю?
Тато прослужив у поліції вже понад сім років, коли вперше застрелив людину. Він ніколи не розповідав мені цієї історії до кінця. Мені переповідали її однокласники, котрі дізналися про це із газет. Щось, здається, про заручників.
І ця подія зламала його. Батько не виходив зі своєї кімнати, допоки бабуся не приїздила з Вірджинії Біч, аби забрати мене. Коли я повернулась за кілька тижнів додому, він поводився так, ніби нічого взагалі не трапилось.
Гадки не маю, щоби могло змусити мене просто отак узяти в руки зброю, але точно не купка незнайомців.
Мені треба забратися звідси. Втекти. Наразі байдуже куди саме. У мені було багато талантів. Страшних талантів. Але я не хотіла, щоби їхній перелік доповнився ще й талантом вбивці.
Тишу порушив звук, схожий на хрускіт скла, достатньо гучний, аби його розчути крізь дзюрчання води і гудіння холодильників з напоями. Ось воду закрутили, і лише тоді я знову почула шурхіт. Я розвернулась саме вчасно, щоби помітити, як двері із написом «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ» розчинились навстіж, а потім знову зачинились, сховавши від моїх очей низькі полиці для харчів.
Вихід.
Я востаннє глянула крізь вікно, переконавшись, що Кейт і Роб досі стоять до мене спинами, відтак, пробігши повз вітрину із бастурмою, попростувала просто до тих дверей.
«Це просто єнот, – міркувала я. – Або щури. Це не вперше за моє коротке життя щури – значно кращий варіант у порівнянні з людьми».
Аж ось знов почувся шурхіт, цього разу голосніший, а за мить, коли я розчинила двері навстіж, переді мною був не гурт щурів, що спустошують якусь упаковку з їжею.
Переді мною стояла ще одна дитина.
8
Він… Ні, вона відкритим ротом тихо хапала повітря. Хоча з першого погляду важко було визначити, але це, безсумнівно, була дівчинка, і то маленька. Вісім чи щонайбільше дев’ять років, зважаючи на її статуру. Дитина, котра потонула у завеликій сорочці «Інді 500» з картатими прапорами та зеленою гоночною машиною. Але що видалося найдивнішим, її руки та долоні закривали яскраво-жовті гумові рукавиці – такі одягала моя мама, миючи ванну кімнату чи перемиваючи посуд.
Темне волосся цієї дівчинки з азійською зовнішністю було коротко пострижено, вона була вдягнена у мішкуваті хлопчачі джинси, але мала таке гарненьке обличчя, як у ляльки. Її повні, схожі на серця губки утворювали досконалу здивовану «О», а шкіра була настільки шокуюче блідою, що ластовиння на її щоках і носі проступало ще дужче.
– Ти звідки взялася? – витисла я із себе.
