сюди, познайомся з твоїм новим товаришем. Він повезе нас у Джорджію.
Мартін підійшов і потиснув чоловікові руку, навіть швидше, ніж Роб встиг її подати.
– А тепер, – промовила Кейт, плескаючи в долоні, – хоч у нас обмаль часу, але ми мусимо помитися та перевдягтися у щось менш примітне.
Позашляховик протягло заскрипів, коли Роб розчинив одні із задніх дверей. Коли він повернувся, сонячні промені освітили руків’я зброї, засунутої за пояс його джинсів. Коли він потягнувся за чимось, чого я не могла розгледіти, я позадкувала.
Я була не настільки дурною, щоби не знати, що один з них чи обоє озброєні, але все одно у мене всередині все стиснулося. Я відвернулась, опустивши очі на брудні плями, що пов’їдалися у асфальт, і чекала, поки двері машини знову зачиняться.
– Ось, тримайте, – мовив Роб, простягаючи кожному з нас по чорному заплічнику. Мій товариш-фрік одразу ж перевірив його вміст, так ніби то були гостьові подаруночки.
– Здається, у душовій на заправці досі є проточна вода, але не для пиття, – продовжував Роб. – Там змінний одяг і деякі речі першої необхідності. Сто років там не сидіть, але й надто не поспішайте, змийте з себе той табір.
Змити з мене Термонд? Витерти гумкою, наче брудну пляму? Може, я й здатна стирати чужі спогади, але своїх позбуватися не вмію.
Я мовчки схопила заплічник, у голові вже почало гудіти. Я знала цей симптом, тому зробила крок назад. Зачепившись підбором за нерівне бетонне покриття, я розкинула руки в марній спробі відновити рівновагу, проте єдина тверда річ, що трапилася, була рука Роба.
Може, він вирішив, що повівся як лицар, підтримавши мене, але краще б він дав мені впасти. Мій мозок з полегшею закрався у думки Роба. Нараз тиск, що до того часу наростав у потилиці, впав, змусивши мій хребет затремтіти. Я зціпила зуби, відчуваючи, як поринаю в злість, що, попри мій спротив, закипає в мені.
На відміну від спогадів Кейт, прихід і відхід яких чимось нагадував покліпування, думки Роба здавались літаргійними… густими та понурими. Вони не виникали окремими картинами, а радше просочувались одна в одну, як чорнило, яке скрапнуло у склянку з водою: темна рідина розтягується, розповзається, допоки не зачорнить усе, що колись було чистим.
Я була Робом, а Роб дивився на дві темні тіні. На головах темні мішки, але було зрозуміло, що одна із них – чоловік, а інша – жінка. Уздрівши останню, я почула несамовите биття власного серця. Все тіло жінки аж здригалося від ридань, але вона ні на мить не припиняла спроб виплутати руки і ноги із пластикових пут.
Дощ заскочив нас, наче запізніла думка, а відтак захлюскотів по ринвах сусідніх будинків. Крізь фільтр Робових думок дощ видавався статичним шумом. Краєчком ока я помітила два величезні сміттєві контейнери і тільки тоді усвідомила, що ми у провулку самі.
Рука Роба – моя рука – здійнялась і зняла каптур з жінки, від чого її темне волосся спало їй на обличчя.
Але то була ніяка не жінка. Це була дівчина, не старша за мене, вдягнена у темно-зелений костюм. Табірна уніформа.
Сльози змішувалися з дощем на обличчі, стікаючи по щоках у рот.
