гадала, що Мартін знову задрімав, допоки він не спитав:
– А куди поїдемо потім?
Знову ожило радіо, вихоплюючи уривки пісні «Лед Зеппелін», перш ніж вони остаточно загубилися в статичних шумах і тиші. Я відчувала, як Мартін поглядом просвердлює дірки в моїй потилиці. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тільки уперед, хоча сьогодні вперше від часу розподілу поряд зі мною сидів хлопчик, мій ровесник. Проживши багато років на протилежних сторонах головної дороги в Термонді, я до такого не звикла, і тому це мене трохи нервувало. На його обличчі я не помітила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лінію.
Та й що я мала йому сказати? Я так тішуся, що зустріла тебе? Ми останні з наших? Одне було правдою, а інше – крутилося десь поблизу неї.
– Ми долучимось до Ліги в їхній штаб-квартирі на Півдні. Коли доберемось, тобі вирішувати, чи залишатимешся, – мовила вона. – Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобі не треба робити вибір. Просто знай, що, залишившись зі мною, ти будеш у безпеці.
Відчуття свободи наростало в мені так стрімко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовні разом із моїм розхвильованим серцем. Потрібно було ще остерігатися. Існувала небезпека, що ССПівці гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табір чи вб’ють раніше, ніж ми доберемось до Вірджинії.
Мартін спостерігав за мною своїми чорними звуженими очима. Зіниці в нього ніби стиснулись, і я відчувала, як десь на потилиці мене щось наче лоскоче. Таке ж відчуття було, коли хтось прагнув вивільнити мої здібності.
Що за дідько? Мої пальці вп’ялись у підлокітники, але я не озирнулась, щоби глянути на нього. Лише раз глипнула у дзеркало заднього огляду і побачила, як він, відкинувшись на спинку сидіння, роздратовано схрестив руки на грудях. Болячка в кутику його губ запалилася і червоніла, немовби він її щойно роздряпав.
– Я хочу поїхати туди, де можу робити те, чого не міг у Термонді, – нарешті промовив Мартін.
Мені не хотілося знати, що він мав на увазі.
– Я набагато сильніший, ніж ви гадаєте, – вів далі він. – Вам ніхто більше не знадобиться, коли ви побачите, що я вмію.
Кейт всміхнулась.
– Саме на це я й сподіваюся. Я знала, що ти зрозумієш.
– А що ти, Рубі? – спитала вона, обертаючись до мене. – Чи ти хочеш зробити щось важливе?
Якщо я відмовлюся, чи відпустять вони мене? Якщо попрошуся поїхати у батьківську хату в Салемі, то чи відвезуть вони мене без зайвих питань? Або до Вірджинії-Біч, якщо захочу бабусю побачити? Чи за межі країни, якщо я забажаю саме цього?
Обоє дивились на мене однаковісінькими очікувальними поглядами. Якби я могла відчути те саме! Як би я хотіла, роблячи свій вибір, почуватися так само безпечно, як і вони, але я не знала точно, чого саме прагну. Знала тільки, чого не хочу.
– Везіть хоч куди, – мовила я. – Хоч куди, тільки не додому.
Мартін поліз брудними руками до болячки біля губи і дер її
