а іншою – за підголів’я сидіння, на якому сиділа. Відтак почала було підводитись, але потім знову сіла і вкотре глянула в мій бік. Витерши чоло затиллям долоні, я відступила крок назад. На щастя, дівча здогадалося заховатися, коли Кейт та Роб побігли за мною. Я би відвела їх якомога далі від авто – це найменше, що я могла зробити для неї, після того як, налякавши дівчинку, відібрала в неї кілька років життя.
Я навіть не встигла повернутись, щоби нарешті забратися звідси, як почула, що двері машини відсуваються. Пара рук вхопила мене за уніформу на спині, викрутивши її для кращого хвату, а через мить я вже впала на найближче сидіння. Вдарившись шиєю об підлокітник, я скотилась на цупке килимове покриття за пасажирським сидінням. Двері за мною з гуркотом зачинилися.
Я закліпала, намагаючись прогнати темні плями, що плавали перед очима, але дівчинка не збиралась чекати, поки я всядуся. Перелізши через мої підібгані ноги, вона дісталась заднього сидіння і, схопивши мене за комірець сорочки, рвучко смикнула.
– Гаразд, гаразд, – промовила я, підповзаючи до неї. Мої пальці ковзнули по сірому килимовому покриттю мінівена. Якщо не зважати на кілька складених газет та розв’язаних поліетиленових пакетів з бакалійної крамниці, запханих під заднє сидіння, в машині було доволі чистенько.
Вона махнула мені, щоб я присіла навшпиньки за одним із сидінь у середньому ряду.
Притискаючи коліна до грудей, я збагнула, що, хоч я і виконувала її вказівки буквально, вона досі не зронила навіть словечка.
– Як тебе звати? – запитала я.
Усівшись на спинку сидіння, вона метляла ногами у повітрі, шукаючи щось у багажнику. Якщо дівчинка мене почула, то вдала, що це не так.
– Усе добре, можеш говорити зі мною…
Коли вона повернулась, тримаючи у руках заплямоване фарбою простирадло, обличчя її було почервоніле. Вона приклала пальця до моїх губ, і я мудро закрила рот. Струснувши складену тканину, вона накинула мені її на голову. Коли простирадло на мені розправили, ніздрі прошив запах штучного лимонного ароматизатора та відбілювача. Я розтулила рота, щоби якось запротестувати, принаймні стягнути його з обличчя, але щось зупинило мене.
Хтось наближався – ні, не одна людина, а більше. Я чула, як вони нервово снували туди-сюди, чула ляскіт їхніх підошов об тротуар. А коли до вух донісся звук дверей, що їх хтось розсував, моє серце завмерло у грудях.
– Богом присягаюся, то була вона, Лаяме! – глибокий голос, але на голос дорослого не схожий. – Послухай-но, вона нас підманула. Сюзуме, у тебе були проблеми?
Відчинились двері іншого авто. Хтось інший – Лаям? – полегшено зітхнув.
– Дякувати Богові, – розтягуючи слова на південний манір, промовив той хтось. – Ну ж бо, ходи, залазь. Гадки не маю, що коїться, але не хочу затримуватись, щоби дізнатися. Розшуковці хоч і шукали втікачів за винагороду, але спрацювали поганенько…
– Чому ти не визнаєш, що це вона? – втрутився інший голос.
