я помічаю, з ким прийшов Джек. Біллі, один із наших друзів, ми з ним зустрічалися кілька разів на різних вечірках. Боже милий, будь ласка, нехай це не буде підстановочним побаченням. Хлопці підходять до нас, усмішки дещо занепокоєні, а ми захоплено ахаємо від їхніх чорних штанів-дудочок і чорних футболок в обтяжку. Вони закачали рукави аж до плечей, щоб продемонструвати біцепси, і, дивлячись на їхні чуби, я собі думаю, що в тюбику залишилося не так уже й багато гелю для укладки.
Куди б ми не йшли, виявлялося, що йдемо вчотирьох. Я зовсім не проти, просто цього не чекала, а із Сарою в мене сьогодні був найкращий ранок за всі часи.
– Ну, просто як на випускний бал зібралися, – сміється Сара та цілує Джека в губи, залишаючи сліди червоної помади. На ньому чорні авіаторські окуляри, які затіняють очі. Схожий більше на Джеймса Діна, ніж на Джона Траволту.
– Біллі, вигляд у тебе… крутий, – кажу я, а він люб’язно грає м’язами.
Його тіло таке, що, здається, він ретельно тренується в спортзалі по дві години щодня. Таким можна лише захоплюватися, одночасно з відчуттям повної зневаги.
– У Попая на мене нічого нема, – він виймає з рота чупа-чупс, який жував для більшого ефекту, і нахиляється, щоб швиденько цмокнути мене в щічку. – З днем народження.
Помічаю, що Сара на нас дивиться, зітхаю. Будьте певні: вона завжди знайде мені хлопця, який точно не мого типу. Він, напевно, любить слухняних струнких блондинок. Цікаво, що наобіцяв йому Джек, коли кликав сюди.
– Прошу, леді, – Джек згинає ліктя, пропонуючи його Сарі, і за кілька секунд незграбної непевності Біллі робить те саме для мене.
– Звісно, – сміється Сара, беручи Джека попід руку. – Лорі досі не знає, куди ми йдемо, то не кажіть їй нічого.
Я самовпевнено сміюся та беру запропоновану Біллі руку. – Гадаю, я починаю здогадуватися, що відбувається.
– О, повір, зовсім ні, – вона сяє очима, дивлячись на мене через плече, поки ми йдемо крізь натовп. – Але все попереду.
Не можу повірити своїм очам.
– Що це за місце?
Я в захваті. Ми стоїмо у величезній закрученій черзі, усі тут у костюмах з «Бріоліну», усе гуде й метушиться. З колонок лунає офіційний голос, типовий для американського шкільного радіо. Диктор повідомляє, що не треба бігти в зали і що, стоячи в черзі, не можна пестити одне одного, і що порушників чекає покарання. Ми дістаємося входу, проходимо під величезною аркою з вивіскою, червоною як мак, освітленою старомодними лампочками. Вона запрошує нас до школи Райделл Хай.
– Подобається?
Сара зараз більше тримається за мою руку, ніж за Джекову, вона то всміхається, то кривиться, затамовує подих, бо чекає, як я відреагую на її великий сюрприз на честь дня мого народження.
– Подобається! – я всміхаюся, а голова йде обертом від масштабу події, яка розгортається навколо мене. – Гадки не маю, що відбувається, але, чорт забирай, я це обожнюю!
Барнз Коммон – звичайне місце вигулу собак та недільних крикетних матчів – зараз перетворився
