style="font-size:15px;"> Одного дня, коли голуб звично намагався поспілкуватися з курками і курчатами, від хмари відірвався невеличкий чорний силует. Кури з галасом кинулися до клуні й курника. Чорний клубок каменем упав на зграю. Лише голуб не мав, де заховатися. Перш ніж він устиг хоча б розправити крила, сильна птаха з міцним загнутим дзьобом притиснула його до землі і вдарила. Кров бризнула на голубине пір’я. Марта вибігла з хатинки, розмахуючи ціпком, але шуліка плавно злетів, несучи в дзьобі мертве голубине тільце.
У маленькому, спеціально загородженому камінням садочку Марта тримала змію. Та звивисто повзала серед листя, змахуючи роздвоєним язиком, наче прапором на військовому параді. Здавалося, навколишній світ анітрохи не займав змію; я ніколи не розумів, чи помічає вона мене.
Якось змія заховалася глибоко серед моху на своїй приватній території і довго залишалася там без їжі та води, займаючись якимись дивними таємничими справами, про які навіть Марта воліла не говорити. Коли вона нарешті з’явилася знову, її голова блищала, мов змащена олією сливка. Далі на нас чекала неймовірна вистава. Змія застигла, і лише повільне тремтіння охоплювало її скручене кільцями тіло. Потім вона без поспіху вилізла зі своєї шкіри, одразу якось схуднувши та помолодшавши на виду. Вона більше не розмахувала язиком і, схоже, чекала, поки нова шкіра затвердіє. Стара напівпрозора оболонка лежала поруч, і нею вже маршували зухвалі мухи. Марта шанобливо підняла шкіру і заховала її в таємне місце. Вона володіла чудодійними лікувальними властивостями, але бабусенція сказала, що я замалий, щоб це зрозуміти.
Ми з Мартою зачудовано спостерігали за цими метаморфозами. Вона розповіла мені, що душі людей так само покидають тіла і летять до Господніх ніг. Після цієї довгої подорожі Бог бере їх Своїми теплими руками, оживляє Своїм диханням, а потім або перетворює на святих янголів, або кидає в пекло, де їх вічно мучитимуть вогнем.
До хатинки часто навідувалася маленька руда білочка. Пообідавши, вона витанцьовувала на подвір’ї, розмахувала хвостом, тихенько пищала, крутилася, стрибала і лякала курчат та голубів.
Білочка щодня приходила в гості, сиділа в мене на плечі, цілувала вуха, шию та щоки і легенько посмикувала за волосся. Награвшись, вона тікала, повертаючись до лісу полями.
Якось я почув голоси й побіг до сусіднього пагорба. Заховавшись у кущах, я нажахано побачив, що якісь сільські хлопці женуться за моєю білочкою полем. Несамовито тікаючи, вона намагалася дістатися до схованки в лісі. Хлопчаки кидали перед нею каміння, щоб відрізати шлях до дерев. Крихітне створіння втрачало сили, стрибки робилися коротшими й повільнішими. Урешті-решт діти схопили тваринку, але вона хоробро продовжувала борсатися й кусатися. Тоді діти, схилившись над своєю здобиччю, вилили на неї щось із бляшанки. Відчуваючи, що зараз станеться щось жахливе, я розпачливо намагався вигадати, як врятувати свого маленького друга. Але було вже запізно.
Один із хлопчиків дістав
