одяг.
Голмс щиросердно засміявся:
– Герцог прийме нас із розпростертими обіймами.
– А це чому ж?
– Бо ми повідомимо йому хорошу звістку про його зниклого сина.
Містер Гейз сіпнувся:
– Невже знайшли?
– З Ліверпуля дали знати, що він там. Його ось-ось знайдуть.
Щось тінню промайнуло цією грубою, зарослою щетиною пикою. Містер Гейз раптом подобрішав.
– У мене менше причин бажати йому добра, ніж у будь-кого іншого, – кинув він, – бо я служив у нього кучером, а він дуже прикро зі мною вчинив. Постачальник сіна наплів йому про мене сім мішків гречаної вовни, тож мене прогнали, навіть рекомендації не дали. Але я однаково радий, що молодий лорд знайшовся в Ліверпулі. Гаразд, допоможу вам доправити цю добру звістку до Голдернесс-холу.
– Дякую, – вклонився Голмс. – Але ми спочатку повечеряємо, а потім ви дасте мені свій велосипед.
– Я його не маю.
Голмс показав йому соверен.
– Кажу ж вам, велосипеда немає! Кіньми доїдете.
– Гаразд, – сказав Голмс. – Нагодуйте нас, а потім ще про це побалакаємо.
Коли ми залишилися самі в кухні, вимощеній плиткою, нога в Голмса раптом, ні з того ні з сього, перестала боліти. День хилився до вечора. Ми зголодніли й не квапилися вставати з-за столу. Занурений у свої думки, Голмс кілька разів, не перестаючи мовчати, підходив до вікна. Воно виходило на подвір’я, завалене сміттям. В одному його кутку стояла кузня, де працював брудний, замурзаний підліток, в іншому – стайня. Після однієї з таких прогулянок Голмс знову всівся за стіл і раптом схопився, голосно скрикнувши.
– Є, Ватсоне! Знайшов! – зрадів він. – Тепер усе ясно. Ватсоне, ви бачили відбитки коров’ячих копит сьогодні вранці?
– Бачив.
– Де?
– Та всюди. І на болотах, і біля того місця, де бідолаха Гайдеґґер зустрів свою смерть.
– Правильно. А тепер, Ватсоне, скажіть, чи багато корів ви помітили?
– Корів я не бачив.
– Дивно, Ватсоне! Всюди відбитки коров’ячих копит, а самих корів ніде не видно. Правда, дивно?
– Так, справді.
– Тепер, Ватсоне, напружте свою пам’ять і спробуйте уявити, як виглядали ці сліди на стежці.
– Уявив.
– Пригадуєте? Іноді вони були такі… – він став розкладати на столі хлібні крихти: – :::: А іноді такі: – :. :. :. :. А подекуди навіть такі: – .:. :.: Згадали?
– Ні.
– А я готовий підтвердити це під присягою. Втім, ми ще повернемося туди й перевіримо все на місці. Яким же я був сліпим, що не зробив з цього відповідних висновків!
– Яких висновків?
– А ось яких: дивовижні це корови, яких можна пустити й ступою, і клусом, і чвалом! Ще згадаєте моє слово, Ватсоне, такий хитрий прийом не до снаги власнику сільського трактиру! На дворі нікого немає, крім цього хлопчака в кузні. Зробимо вилазку й з’ясуємо, як там справи.
У напівзруйнованій стайні стояли
